Елементарні частинки

Уельбек Мішель

Цей маленький церемоніал нічого не міг зробити з його боязкістю, але іноді він міг трохи впливати на його булімію; часом минало пару днів, перш ніж він знову впадав в обжерливість. Невдачу він пояснював браком зібраності, потім, дуже швидко, знову починав вірити в успіх. Він був ще молодим.

Одного вечора, виходячи з кондитерської «Ласощі Південного Тунісу», він зіткнувся з Анік. Він не бачив її з часу їх останньої короткої зустрічі влітку 1974–го. Вона ще більше споганіла, тепер вона була майже гладкою. Квадратні окуляри в чорній оправі з товстим склом зменшували її й без того маленькі карі очі, підкреслюючи нездорову білість шкіри. Вони разом пили каву, до того ж обоє відчували досить помітне збентеження. Вона теж була студенткою, вивчала в Сорбонні літературу; її кімната з вікнами на бульвар Сен–Мішель розташовувалася зовсім поруч. Коли вони прощались, вона залишила йому номер свого телефону.

У наступні тижні він кілька разів заходив до неї. Вона відмовлялась роздягатися,

власна зовнішність надто принижувала її; втім, першого вечора вона запропонувала Брюно мінет. Про свої фізичні вади вона не говорила, пославшись на те, що не прийняла пілюлі. «Правда, мені це подобається, я хочу, повір…» Вона нікуди не ходила, сидячи вечорами вдома. Готувала собі настойки, намагалась дотримуватися дієти; але нічого не допомагало. Брюно кілька разів пробував стягти з неї штани; вона згорталася в клубок і, нічого не кажучи, несамовито відштовхувала його. Врешті–решт він поступався, дістаючи свій член. Вона відсмоктувала його квапливо, аж надто сильно; він кінчав їй у рот. Коли–не–коли вони розмовляли про навчання, але недовго; зазвичай він дуже швидко йшов додому. Чесно кажучи, вона була настільки потворна, що він не міг уявити себе поруч з нею на вулиці, в ресторані, в черзі до кінотеатру. Він до нудоти об’їдався в кондитерській, потім піднімався до неї, давав себе відсмоктати і йшов геть. Так, мабуть, воно й краще.

У вечір смерті Анік на вулиці було дуже тепло. Був ще тільки кінець березня, але вечір був по–справжньому весняний. У своїй звичній кондитерській Брюно купив довгий рогалик з мигдалем, потім спустився до набережної Сени. Звук гучномовця з річного трамвайчика розносився у повітрі, відбиваючись луною від стін Нотр–Дама. Він доїв липкий, обмазаний медом рогалик, потім вкотре відчув гостру огиду до самого себе. А, мабуть, гарна ідея, подумав він, випробувати свій метод тут, у самому серці Парижа, в центрі світу, серед людей. Він заплющив очі, стулив каблуки, схрестив на грудях руки. Зосередившись, він почав повільно, рішуче рахувати. Вимовивши заповітне «шістнадцять!», він енергійно випрямився. Річний трамвайчик зник, набережна була безлюдна. Повітря все ще залишалось доволі теплим.

Перед будинком Анік тіснився невеличкий натовп, двоє поліцейських стримували його. Він підійшов. Знівечене тіло дівчини лежало на землі, дивно скорчившись. Її роздроблені руки, наче щупальця, охоплювали голову, калюжа крові оточувала те, що лишилося від її обличчя; мабуть, перед падінням вона останнім рефлекторним жестом самозахисту піднесла руки до обличчя. «Стрибнула з восьмого поверху. Миттєва смерть», — з дивним задоволенням пояснила жінка, що стояла поруч.

Під’їхала машина невідкладної допомоги, з неї вийшли двоє чоловіків з носилками. В ту мить, коли вони підіймали її, він побачив розколотий череп і відвів очі. Невідкладна допомога помчала під завивання сирени. Так закінчилося перше кохання Брюно.

Літо 1976–го було, мабуть, найжорсткішим періодом в його житті; йому тільки–но виповнилося двадцять років. Стояла нестерпна спека, навіть ночі не приносили з собою ніякої свіжості; з цієї точки зору, літо 76–го має залишитись у пам’яті нащадків. Дівчата ходили в коротких прозорих сукнях, від поту тканина липла до тіла. Він вештався цілими днями в нестямі від бажання. Уставав з ліжка ночами, пішки обходив Париж, зупиняючись біля терас кафе, підстерігаючи дівчат біля входу на дискотеки. Танцювати він не умів. Збудження не стихало ні на мить. Йому здавалося, що між ніг у нього шматок м’яса, який стікає вологою і гниє, а хробаки пожирають його. Кілька разів він пробував завести з дівчатами розмову просто на вулиці, але у відповідь чув лише принизливі глузування. Ночами він дивився на себе у дзеркало. Його спітніле, прилипле до голови волосся з лоба починало рідіти; під сорочкою проступали складки живота. Він почав відвідувати секс–шопи та піп–шоу, але не домігся нічого, крім загострення своїх мук. Тоді він уперше скористався послугами повії.

У західному суспільстві в 1974 — 1975 роках відбувся невловимий і рішучий поворот. Він усе ще лежав на трав’янистому схилі над каналом; згорнута й засунута під голову полотняна куртка заміняла йому подушку. Він вирвав пучок трави, відчув її вологу шорсткість. У ті самі роки, коли він марно намагався пристосуватися до життя, західні суспільства ступили на якийсь темний шлях. Того літа сімдесят шостого вже було зрозуміло, що все це погано скінчиться. Фізичне насильство, найбільш виражений прояв індивідуалізму, знову мало з’явитися на Заході, слідом за хтивістю.

10

ДЖУЛІАН ТА ОЛДОС

Коли виникає потреба змінити чи відновити основну доктрину, приречені покоління, серед яких відбувається така трансформація, звичайно залишаються байдужими, а часто–густо навіть відверто ворожими до неї.

Огюст Конт. «Заклик до консерваторів»

Опівдні Брюно знову сів у машину, доїхав до центру Партене. Поміркувавши, він вирішив виїхати на автостраду. Зателефонував з телефонної кабінки до брата — той одразу відповів. Він повертався в Париж, він

охоче зустрінеться з Мішелем сьогодні ж увечері. Завтра це буде неможливо, в нього зустріч із сином. Але ж цього вечора він вільний, для нього це здавалося дуже важливим. Мішель не виявив особливих емоцій. «Якщо хочеш», — відповів він після тривалої паузи. Як і більшість людей, він не міг сприйняти тенденцію суспільства до роздробленості, яку так жваво описують соціологи та коментатори. Як і більшість, він вважав за потрібне зберегти певні родинні зв’язки, хай навіть ціною легкої власної нудьги. Так роками він змушував себе проводити Різдво у тітки Марі–Терез, яка разом зі своїм симпатичним майже глухим чоловіком старілася в своєму маєтку в Ренсі. Його дядечко завжди голосував за комуністів і відмовлявся відвідувати опівнічну месу, що раз у раз ставало приводом для сварок–лайок. Попиваючи настойку з кореня тирличу, Мішель слухав, як старий розмірковує про визволення трудящих, час від часу буркочучи у відповідь якусь банальність. Потім приходили решта, у тому числі його кузина Брижіт. Він любив Брижіт, він хотів, щоб вона була щасливою; але з таким бовдуром, яким був її чоловік, це здавалося не надто реальним. Він служив у Байєра лікарем за викликом і зраджував дружину при першій–ліпшій нагоді; оскільки він був гарним чоловіком та багато подорожував, у нього була безліч можливостей. Обличчя Брижіт щороку все більше тьмяніло.

У 1990 році Мішель відмовився від цього щорічного візиту; тепер у нього залишився лише Брюно. Родинні зв'язки зберігаються кілька років, а іноді й десятиріч, насправді вони набагато міцніші за будь–які інші, але потім, зрештою, вони теж слабшають.

Брюно приїхав близько дев’ятої години вечора, він уже трохи випив і хотів побазікати на теоретичні теми.

— Мене завжди вражала, — почав він з ходу, ще навіть не присівши, — надзвичайна точність пророкувань, які зробив Олдос Хакслі у своєму «Чарівний новий світ». Як подумаєш, що ця книга була написана у 1932–му, — просто неймовірно. Відтоді західне суспільство весь час прагнуло наблизитися до цього зразка. Всі більш досконалі сучасні засоби контролю над рівнем народжуваності призведуть до того, що ми, раз і назавжди, втратимо зв’язок із сексуальністю, а рід людський відтворюватиметься в лабораторіях в умовах генетичної надійності та абсолютної безпеки. Як наслідок — зникнення родинних зв’язків, понять батьківства та материнства. Завдяки прогресу фармакології — спростяться розбіжності між людьми різного віку. У світі, яким його зобразив Хакслі, у шістдесят років людина така ж активна, має ту ж саму зовнішність, ті ж самі бажання, що й двадцятирічна. Потім, коли вона більше не зможе протистояти старості, на неї чекає добровільне зникнення, смерть через евтаназію; все дуже скромно, швидко, без зайвих драм. Суспільство, зображене в «Чарівний новий світ», — це щасливе суспільство, де немає місця трагедіям та емоційним крайнощам. Загальна сексуальна свобода, більше ніяких перешкод задоволенню, розквіту бажань. Трапляються-таки моменти суму, смутку і сумніву; але все це можна легко вилікувати медикаментозним засобом, хімія зробила відчутний прогрес у галузі антидепресантів та аксіолітиків. «Сому ам — і немає драм».

Це точнісінько той самий світ, про який ми нині мріємо, світ, у якому ми хотіли б жити сьогодні.

— Я добре знаю, — вів далі Брюно, помахом руки мовби відкидаючи зауваження, яке Мішель і не робив, — знаю, що звичайно світ Хакслі називають тоталітарним кошмаром, намагаючись видати цей твір за викриття; це чисте лицемірство. За всіма пунктами — генетичний контроль, сексуальна свобода, боротьба зі старістю, цивілізація розваг — «Чарівний новий світ» є для нас раєм, саме таким, якого ми прагнемо досягти, але поки що марно. Є лише один чинник, який дещо суперечить нашій системі цінностей, — це поділ суспільства на касти, які за своєю генетичною природою призначені для різних робіт. Утім, безперечно, це єдиний пункт, в якому Хакслі виявився поганим пророком; це також єдиний пункт, який стає майже марним у ході розвитку механізації та роботизації. Олдос Хакслі, безперечно, поганий письменник, його фрази важкі й позбавлені витонченості, його персонажі невиразні та ходульні. Але в нього є те основне інтуїтивне прозріння, що еволюція людських суспільств упродовж кількох сторіч спрямовувалася й усе більш спрямовуватиметься науковим та технологічним прогресом. Попри все те, йому бракувало тонкості, психологізму, відчуття стилю; все це легко долає його первісна перевага — інтуїція. Він один із перших письменників, включаючи й наукових фантастів, зрозумів, що, коли не зважати на фізику, головною рушійною силою цього процесу тепер стане біологія.

Брюно урвав мову; тільки тепер він помітив, що його брат схуднув, змарнів, виглядає втомленим, стурбованим і, мабуть, дещо неуважним. Справді, ось уже кілька днів Мішель нехтував своїми заняттями. На відміну від попередніх років перед магазином «Монопрі» вешталося багато жебраків та продавців газет; але ж літо в самому розпалі, це час, коли бідність стає менш гнітючою. «А якщо війна?» — подумав Мішель, спостерігаючи крізь шибку повільні переміщення клошарів. Брюно знову налив собі склянку вина; він почав відчувати, що зголоднів, і був дещо здивований, коли брат утомлено відповів йому: