Енциклопедія російської душі
Шрифт:
«Ось я лежу, але оцей я — не я, а де ж я?» — моє скорботне надсвітове запитання.
їхні західні могили занадто добре викопані, заправлені, як постелі, захищені з усіх боків від хробаків. Не те що наші — із плаваючим недокурком. Не те що наші по весні — із провалом до труни, як зійде сніг. У їхніх священиків занадто пісні обличчя, у їхніх гробарів надто осмислені фізіономії. Західна відмова від поминок — поганий наслідок життєвої скнарості, нам подавай довге прощання, з постцвинтарним ретельним миттям рук та застіллям, яке повільно переходить у гучне безпам’ятство, горілчане небуття.
Але відведи
Батюшко, ну, чого закляк? Відспівуй. Я не полюбляю сперечатися. Чому тоді тільки обличчя й руки? Уже краще б зовсім був голим, як у морзі. І всі б розглядали мертвого припорошеного хуя і спущені яйця, вдаючи, що їх це не цікавить. Є похоронний генерал з дарами, всім похоронам — вінок сонетів, на який жваво реагує вдова. Вона нічого не бачить, а тут зривається з місця й жадібно ковтає слова співчуття. Згорблена почесна варта з підв’язками похоронних дружинників. Виводок пройдисвітів із сережкою у вусі та без сережки. Жінки із зупиненими, лисячими мордочками. Що гірше склалося їхнє життя, то дужче вони балдіють від розглядання знайомих небіжчиків. А десь там далі цвинтарні бабульки — стахановки трупної цікавості. Нюхаючи стебла квітів, що пахнуть так непристойно, одні помічають на відкритому обличчі небіжчика лише мертве, інші наполягають на красі.
— Як він не схожий на себе.
— Роздувся.
— І на колір негарний.
— Ні, кращий, ніж у житті.
— А вона, дивися, як вона тримається!
— Стомився лежати. Потемнів.
— Хіба з вами не потемнієш?
Як із підворіття, поетеса на весь свій зламаний голос:
— Прекрасне лице!
— Брешеш, суко!
Некроексгібіціонізм. Ну, все! Закопуйте. Я соромлюся.
Головною подією XXI століття стане народження нового, планетарного Бога.
Ми розговорилися із Сірим про нового Бога. Не про російського Бога, бо локальні релігії відійдуть, а взагалі. Ентропія релігійного задуму Заходу, російська ортодоксальна скам’янілість, мусульманський фундизм — яскраві прикмети агонії старих богів. Яким бути новому: прямим? кульгавим? фарбованим блондином? У будь-якому разі ми залишимося за межею античного світу. Ми швидко скотимося в розряд доісторичних істот. Ми пригорнемося одне до одного, обійнявшись лапками динозаврів. Мені стало себе шкода. Новий Бог буде, звичайно, непередбачуваним. Несподіваним. Вискочить дуже страшним. У пір’ї або в кожусі?
Боги підупали. Вони не витримують людської конкуренції. Вони хворі на клаустрофобію. Вони вже у спиртовому розчині. їхні маски зірвано. Ніцше — дурень! Сприйняв ім’я за сутність. Угризання в Японію, дорога до ашрамів, тельбухи тигрів для вудунів, ностальгія за Полінезією, ідейні робінзони й племінне мислення made in USA — все це так добре заворушилося. Якщо вже свідомість негідна безсмертя, то душу гріють реінкарнації.
Камінь — це завжди основа. Ми із Сірим взяли камінь. Ми були не тільки пригнічені тягарем відповідальності, а й зраділи. За допомогою якихось лівих людей, що зазвичай розвозять меблі, ми відтягли камінь на Воробйові гори. Скориставшись темрявою ночі, ми покотили його в таємний гай, де цілий рік ночами співають солов’ї. Наречена із зубами з такої нагоди спеціально повернулася до нас. Ми її не впізнали — вона літала над нами в легкій туніці й жбурляла в нас солодкою журавлиною. Видовище — засмоктує. Вона була неземної краси, зуби їй хтось вирівняв. З нею, скажемо прямо, хотілося одружитися. Москва теж мала чудовий вигляд «кул». Ми штовхали камінь у чотири руки, кректали, мокрі й веселі. Нова метафізична активність Росії увійшла в нас, завирувала та обігнала інші народи. Росія знову взяла планетарне місце первістка. Наречена вгорі, з жовтими п’ятами і з жовтим фломастером за вухом, освітлювала нам шлях ліхтарем. Там, на схилі з виглядом на Москву, ми поставили перший камінь невідомому Богові.
1997–1999 pp.
Про автора
Віктор Єрофеєв — один із найвідоміших у світі письменників. Народився 1947 року в родині радянського дипломата і дитинство провів у Парижі. Дуже рано почав писати й друкуватися. Закінчив філологічний факультет МГУ, аспірантуру Інституту світової літератури. Захистив кандидатську дисертацію. 1979 року за організацію в самвидаві альманаху «Метрополь» В. Єрофєєва виключили зі Спілки письменників і дев’ять років цього самобутнього письменника в Радянському Союзі не друкували. Тим часом твори В. Єрофєєва перекладено більш як двадцятьма мовами. Його роман «Російська красуня» став світовим бестселером. За оповіданням В. Єрофєєва «Життя з ідіотом» композитор Альфред Шнітке написав оперу, й за цим же твором режисер Олександр Рогожкін зняв фільм. Віктор Єрофеєв — член Російського ПЕН-центру, лауреат премії імені В. Набокова (1992 p.), кавалер французького Ордену літератури й мистецтв (2006 p.). Автор двох десятків літературних творів, численних наукових праць із теорії літератури, ведучий і автор теле- та радіопередач на теми культури.