Енциклопедія російської душі
Шрифт:
Ми разом зомліли.
— Мафія.
— КДБ.
Сесіль подзвонила в сльозах.
— Грегорі загинув, — сказала вона.
— Аварія?
— Замовне вбивство. Збила машина.
Ми загорнули голову в целофан.
— Грегорі був близький до розгадки Росії, — сказала вона. — Він копнув глибоко. У день смерті він закінчував роботу над російською формулою-1. Що з тобою? Ти здригнувся.
— Збіг обставин. Я теж останнім часом думав про російську формулу-1.
— У вас із Грегорі багато спільного. Навіть запах шкіри.
— Не забирай у мене мій запах. Де його папери?
— Викрадено. Грегорі вважав, що ця формула зробить увесь світ безпечнішим.
— Ти пам’ятаєш формулу?
— І зупинить розпад Росії. Він по-своєму дуже любив цю країну.
— Ти не відповіла.
— Я не вірила у формулу. Я навіть глузувала з нього. Я не хотіла, щоб у Росії була формула. А ти думаєш, вона є?
— Принаймні його робота видалася комусь небезпечною.
— Грегорі сказав, що Сашко зв’язаний із спецслужбами.
Я промовчав.
— Чому ти мовчиш?
— Він сказав правду.
— Я так і думала. Виходить, ти теж?
— Це був єдиний шанс вийти на Сірого.
— Дурень! — сказала вона. — Я довідалася, де живе Сашко. Поїхали?
Мені завжди хотілося зрозуміти призначення місця, де закон не для всіх, а в кожного він свій, за індивідуальним становищем. Зате беззаконня загальнодоступне. Нарешті, завдяки провідникові, трапилося неможливе. Презирство переплавилося на розуміння. Ті самі якості, які викликали презирство, тепер розчулювали мене. Через презирство я прийшов до примирення з дійсністю. Не як Бєлінський, заразившись Гегелем, а через розуміння призначення Росії. Це вже добре.
Розмовляючи про Святого Духа, ми відійшли із Сірим в окоп.
— Що ж ти не подивишся мені в очі? — запитав Сірий.
Я подивився. Алмази. Золото. Краса. У середині сонця обличчя Сірого. Вітер. Сніг. Тепло, як у лазні. Нестерпно. Не можу дивитися.
Із Сесіль ми під’їхали до старого сірого будинку. Половину вже переробили нові росіяни. Половина була комуналкою.
— Це тобі знадобиться, — Сесіль простягнула мені великокаліберний револьвер.
— Я не надто полюбляю стріляти, — невдоволено сказав я, ховаючи його за пояс.
На сітці ліфтової шахти висів шар жирного бруду. Ми подзвонили в Сашкову квартиру. Пролунав слабенький дзвінок. Ніхто не відгукнувся. Нарешті відчинила беззуба стара.
— Саша вдома? — запитав я.
— Яка Саша? — з підозрою запитала вона.
— Тут живе мій друг Сашко, — сказав я якомога спокійніше.
— А ви ким йому будете?
— Я ж сказав: друг.
— Немає в нього таких друзів.
Я вдарив її рукояткою револьвера в тім’я. Вона перекинулася. Раптом з’явилася інша стара, теж беззуба. Сесіль по-французькому вдарила її каблуком у низ живота. Та звалилася на підлогу.
— Encore une стара процентниця, — сказала Сесіль. — Ходімо.
Величезна квартира. Чорний телефон. Мій телефонний номер, косо записаний на депресивній стіні. У глибині квартири величезні двері. Волошкові, багато разів перефарбовані. Ми кинулися туди. У порожній кімнаті на старому дубовому паркеті сидів Сашко. Їв курку. Сашко, звичайно, був Сашком, але він був і не Сашком.
— Виходить, ти — Сірий? — сказав я.
— За знання треба платити, — крутнув головою Сірий.
— Він пустив нас помилковим слідом, — злостиво сказала Сесіль, схопивши мене за руку.
— Почекай, — сказав я. — Скажи формулу, Сірий!
— Російську формулу-1? — Сірий зареготав. Кинув курку на підлогу. — А ти що, досі не здогадуєшся?
Ми втупилися один одному в очі.
— Він і є російська формула-1! — випалила Сесіль, заговоривши від хвилювання із гротескним французьким акцентом.
— Сірий, — відганяючи марення, сказав я. — Чому ти така свиня?
Сашко знову зареготав:
— А ти знаєш, Сесіль, хто попросив мене вбити твого американського мудака?
— Бувай! — сказав я.
Я відкрив безладну стрілянину. Сірий змінювався на очах. Він був трактористом і виїжджав у поле орати. Він був Чапаєвим, китом-рибою, Чкаловим-Чайковським в оксамитовій курточці і просто російською літературою, яка, поваливши з неба білим, іскрометним водоспадом, вийшла з берегів і відразу гаряче, по-собачому, облизала принижених і скривджених. Сірий ішов і в жіночих справах: він був стопудовою бабою, він був Терешковою, яка билася об супутник з лементом: Чайку! Чайку! Чайку! — після чого великим планом чайки хором запитали в Катюші Мишутіної:
— Ти здала кал на закордонний паспорт?
Сірий був тонким діячем і, звичайно, МЦАП-цінностями, православним панотцем, що їсть ікорку, модною співачкою у драних трусах, яка заспівала під світломузику:
Самое грязное в мире, Черное море моє.Мене на секунду охопив екологічний правець. Сірий із розмаху був відразу всіма. Я знову вистрілив. Сесіль засмикалася на підлозі. Я промахнувся. Я вбив мою найкращу французьку подругу. Я розгубився. Кинувся до неї. О, моя бойова подруго! Ти пам’ятаєш, як у Парижі ми з тобою рано вранці волочили мою валізу через сквер до метро, коли не було грошей на таксі? Ти пам’ятаєш, як у тому сквері хвилювалися на вітрі платани й цвіли темно-червоні троянди? А твоя вічно рожева мильниця, що, як у всіх француженок, пахне самшитом? Я пишався тісним знайомством. Невже вона теж помре разом із тобою? Пригорнув до серця:
— Сесіль!
З її піхви обережно висунулася миша із закривавленою шкірою.
— О’ревуар, — промурмотіла Сесіль зі слабкою посмішкою, — на тому світі, якого немає.
Сірий зареготав.
Я вистрілив з коліна, тримаючи револьвер двома руками. Сірий перетворився на рекламний щит уздовж дороги. На щиті посміхалася наречена із зубами й було написано:
Я зрешетив кулями щит.
Сірий став мною. Я ніколи не бачив самого себе у трьох вимірах і злякався. Я був разюче не схожий на себе. На те уявлення, що в мене було про себе. Я не знав, куди цілитись. Це було схоже на самогубство. Це було недобре. Я вистрілив поспіль тричі.