Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
— Дивовижно прекрасно! — зітхнула Діана, що належала до однієї школи критиків з Метью. — І як тобі вдається самій вигадувати ці надзвичайні історії, Енн? Якби ж і в мене була така уява.
— Ти цілком можеш розвинути собі уяву, — підбадьорливо мовила Енн. — Ось що я придумала, Діано. Створімо вдвох, ти і я, наш літературний клуб — і будемо писати. Я тобі помагатиму, доки ти сама навчишся. Уяву треба розвивати — так каже панна Стейсі. Тільки мусимо це робити правильно. Я розповіла їй про ту історію з Лісом Привидів, і вона сказала, що тоді ми все робили неправильно.
Отак народився літературний клуб. Попервах склад його обмежувався Енн і Діаною, проте невдовзі до них долучилися Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс та ще двійко дівчат, котрі вважали, що їм теж слід розвинути уяву. Хлопці до участі в клубі не допускалися, хоч Рубі Джилліс і стверджувала, що без них буде
— Це дуже-дуже цікаво, — розповідала Енн Маріллі. — Ми всі читаємо свої оповідання вголос. Усе життя ми будемо берегти їх, як найкоштовніший скарб, і потім читати нащадкам. Кожна з нас має псевдонім. Мій — Розамунда Монморансі. Всі дівчата дуже добре пишуть. Хоча Рубі Джилліс аж надто сентиментальна. У неї в оповіданнях забагато любовних сцен, а ви знаєте, забагато — це гірше, ніж замало. Джейн узагалі не пише про кохання, бо їй соромно потім читати це вголос. Її оповідання дуже мудрі й розважливі. А в Діаниних забагато вбивств. Вона каже, буцім не знає, що робити зі своїми героями, і тому вбиває їх, щоб тільки спекатись. Я постійно мушу вигадувати, про що їм писати, але мені не тяжко, бо в мене мільйон ідей.
— Уся ваша писанина — це надзвичайні дурниці, — пирхнула Марілла. — Забиваєте собі ними голови й марнуєте час, ні, щоб уроки вчити. Та цих оповідань і читати не варто, а вже писати — то й поготів.
— Але, Марілло, ми пильно стежимо, щоб у них в усіх була мораль, — пояснила Енн. — Я на цьому наполягаю. Позитивних героїв ми обов’язково нагороджуємо, а негативних — відповідно караємо. Це має добре на нас впливати. Надзвичайна річ мораль. Це пан Аллан так каже. Я читала одне своє оповідання йому й пані Аллан, і вони обоє згодилися, що мораль пречудова. Тільки сміялися зовсім не там, де треба. Значно краще, коли слухачі ридають. Джейн і Рубі майже весь час ридають, коли я зачитую зворушливі й жалісні місця. Діана написала про клуб своїй тітоньці Джозефіні, і та попрохала кілька оповідань почитати. То ми переписали чотири найкращих і надіслали їй. А панна Джозефіна Баррі відповіла, що вони страшенно кумедні. Ми здивувалися, бо насправді оповідання були невимовно тужливі, і майже всі там помирали. Але я рада, що панні Баррі вони сподобалися, а отже, ми робимо добру справу. Пані Аллан каже, що це завжди мусить бути нашою метою. Я докладаю величезних зусиль, щоб це завжди було моєю метою, але часто забуваю, коли випаде щось захопливе. Я так надіюся, що коли виросту, буду хоч трішечки схожою на пані Аллан. Як ви гадаєте, Марілло, це можливо?
— Я б не сподівалася, — на свій лад підбадьорила її Марілла. — Впевнена, що пані Аллан ніколи не була така нерозумна й забудькувата, як ти.
— Ні, та вона не завжди була й така хороша, як тепер, — замислилася Енн. — Вона сама розповіла мені — о так, вона розповіла, що в дитинстві була страшенною шибайголовою і весь час потрапляла в халепи. Мене це так надихнуло. А це дуже зле, що мене надихає, коли я чую, як погано поводилися інші, Марілло? Пані Лінд стверджує, що це страшенно недобре. Вона каже, що завжди обурюється, коли дізнається про чиюсь погану поведінку, нехай навіть це було в дитинстві. А якось пані Лінд почула, як пастор розповідав, що в дитинстві вкрав полуничне тістечко з комірчини у своєї тітки, і сказала, що такого священика вона більше не поважатиме. А я так не думаю. Як на мене, він дуже шляхетно вчинив, коли зізнався. І тепер малі хлопці, які роблять збитки, але шкодують про це, теж побачать, що вирісши, вони однаково зможуть стати пасторами, і це їх надихне. Отак я вважаю, Марілло.
— А я вважаю, Енн, — відповіла Марілла, — що ти мала б уже домити посуд. Ти півгодини змарнувала на ці балачки. Навчися спершу робити справу, а тоді теревенити.
Розділ 27
МАРНОТА Й ГОНИТВА ЗА ВІТРОМ
Пізнього квітневого вечора Марілла верталася додому зі зборів Спільноти милосердя. Зима нарешті скінчилася, і це викликало в її душі радісний трепет, яким весна щороку огортає старих і сумних так само, як юних і веселих. Марілла не звикла глибоко аналізувати свої думки й почуття. Імовірно, їй здавалося, буцім вона думає про Спільноту милосердя, скриньку з пожертвами або про те, що до ризниці варто купити нового килима — а насправді то було ніщо інше, як мирне усвідомлення, що на червоні поля у світлі призахідного сонця лягає м’який бузковий туман, що довгі тонковерхі тіні ялиць і сосон простягаються вздовж луки понад струмком, що непорушні клени з темно-малиновими бруньками купчаться довкруж дзеркального
Тим-то вона була розчарована й розгнівана, коли, увійшовши до кухні, побачила, що вогонь давно згас, а Енн ніде немає. Марілла загадувала їй не ловити ґав і приготувати чай до п’ятої години, але тепер мусила поспіхом перевдягати вихідну сукню й робити все сама, доки Метью не повернувся з поля.
— Ох, і побалакаю ж я з панною Ширлі, хай-но тільки прийде, — похмуро казала вона, цюкаючи тесаком скалки на розпал зі значно більшою силою, ніж це було треба. Тим часом Метью вже сидів у своєму кутку, сумирно чекаючи вечері. — Вештається десь із Діаною, пише оповідання, діалоги вчить чи ще якусь маячню собі вигадує, а про обов’язки геть забуває. Треба їй нарешті перцю всипати. І хай там пані Аллан каже, буцім у житті не стрічала милішої й розумнішої дитини. Може, вона й мила, і розумна, та голова в неї забита дурницями, і ніколи не вгадаєш, що з того вийде наступного разу. Ну от! Я вже кажу те саме, за що нині на зборах сердилася на Рейчел Лінд. І я ж раділа, що пані Аллан вступилася за Енн, бо інакше, їй-бо, сказала б Рейчел щось дуже ущипливе перед усіма. Воно й справді, Енн має багато вад, я цього не заперечую. Але ж то я її виховую, а не Рейчел Лінд, яка й в архангелі Гавриїлі відшукала б вади, якби він тут жив. Проте Енн не мала би йти з дому, якщо я дала їй доручення. Мушу сказати, що попри всі її вади, вона завжди була надійна й слухняна, і мені прикро бачити, що віднині це не так.
— Ну-у-у… не знаю, Марілло, — відповів мудрий і терплячий, та передусім голодний Метью, котрий добре знав, що сестра незрівнянно швидше робить будь-яку справу, коли не заважати їй невчасними запереченнями, тому волів її не перебивати. — Мені здається, ти судиш надто поспішно. Ще не знаєш напевне, а вже кажеш, ніби вона неслухняна. Може, Енн усе ще пояснить. Вона так добре вміє пояснювати.
— Її немає, хоч я веліла бути вдома, — відказала Марілла. — Навряд чи вона зможе пояснити мені таке. Я знала, Метью, що ти її захищатимеш. Але її виховуєш не ти, а я.
Тим часом надворі стемніло, і вечеря була готова, а й досі ні на містку через струмок, ні на Стежині Закоханих не видно було задиханої Енн, котра мчала б додому з винуватим лицем і щирим каяттям від усвідомлення власної провини. Розгнівана Марілла перемила й прибрала посуд. Невдовзі, щоб спуститися в льох, вона рушила по свічку, яка зазвичай стояла в кімнатці на піддашші, на столику в Енн. Запаливши її, Марілла озирнулася й тут-таки побачила саму дівчину, котра лежала на ліжку, сховавши лице в подушках.
— Боже правий! — здивувалася Марілла. — Енн, ти спала?
— Ні, — долинула глуха відповідь.
— То що, невже хвора? — схвильовано запитала Марілла, підходячи до ліжка.
Енн іще глибше зарилася в подушки, ніби хотіла навіки стати невидимою для смертних.
— Ні. Але прошу вас, Марілло, йдіть, не дивіться на мене. Я в безодні розпуки, і тепер мені байдуже, хто буде найкращим у класі, у кого будуть найліпші твори й хто співатиме в хорі недільної школи. Такі дрібниці більше не мають жодного значення, бо я вже ніколи не зможу вийти між люди. Кінець моїй кар’єрі. Прошу вас, Марілло, йдіть і не дивіться на мене.
— Та де це таке чувано? — вигукнула спантеличена Марілла. — Енн Ширлі, що з тобою? Що ти зробила? Негайно встань і скажи мені. Чуєш? Ну, що таке?
Енн сповзла на підлогу — слухняно, а проте з розпачливим обличчям.
— Гляньте на мої коси, Марілло, — прошепотіла вона.
Марілла піднесла свічку й пильно глянула в указаному напрямі. Коси важкою хвилею вкривали спину Енн і справді мали якийсь чудернацький вигляд.
— Енн Ширлі, та що це з ними? Господи, вони ж зелені!
Їх можна було б назвати зеленими, якби то був звичний колір, та цей чудернацький тьмяно-бронзовий відтінок, під яким тут і там було знати природний рудий, справляв гнітюче враження. Ніколи ще Маріллі не доводилося бачити такого безглуздя, як коси Енн тієї миті.