Енн із Зелених Дахів

Монтгомери Люси Мод

У п’ятницю довелося вертатися додому; по дівчат приїхав пан Баррі.

— Сподіваюся, вам тут було добре, — сказала панна Баррі на прощання.

— Дуже добре, — відповіла Діана.

— А тобі, маленька Енн?

— Я тішилася кожною хвилиною, — сказала Енн, поривчасто обіймаючи стару даму за шию та цілуючи її зморшкувату щоку. Діана жахнулася — вона ніколи б не насмілилась утнути таку зухвалість. Та панна Баррі була задоволена; вона стояла на веранді й дивилася їм услід, аж доки бричка зникла з очей. Потім зітхнула й повернулася у свій великий будинок. Там було на диво самотньо й порожньо без цих свіжих юних життів. Правду кажучи, панна Баррі була жінкою доволі егоїстичною, що не звикла думати ні про кого, крім себе самої. Людей вона цінувала тільки тоді, коли вони були їй корисні чи розважали. Енн її розважала, отож і здобула прихильність старої дами. Та раптом панна Баррі усвідомила, що про чудернацькі висловлювання Енн вона думає менше, ніж про її дитячий запал, її

чисті невинні почування, її молоду чарівливість і приємний вираз її очей та вуст.

— Я вважала Маріллу Катберт старою дурепою, коли почула, що вона взяла дівчинку із сиротинцю, — сказала вона собі, — а тепер бачу, що зрештою, вона правильно вчинила. Якби в моєму домі постійно жила така дитина, як Енн, я була б щасливіша.

Енн і Діані їхати додому було так само приємно, як і в гості, — ба навіть приємніше, бо тепер їх зігрівала радісна думка, що наприкінці шляху чекатиме рідний дім. Сонце сідало, коли вони виїхали з Вайт Сендз на прибережний путівець. Попереду, на тлі шафранного неба, височіли темні обриси ейвонлійських пагорбів. Позаду ж, ніби із самого моря, здіймався місяць, і море сяяло й мінилося під його промінням. Кожна найменша затока уздовж звивистого узбережжя була справжнісіньким дивом, гойдливим танком білих пінистих бурунців. Унизу хвилі з м’яким шурхотом розбивались об скелі, і прохолодне свіже повітря просякало солоним запахом моря.

— Як гарно жити на білому світі й повертатися додому, — зітхнула Енн.

Вона бігла кладкою через струмок, і вогник дружньо підморгнув їй із кухонного вікна в Зелених Дахах, мовби вітаючи з поверненням, а крізь прочинені двері видно було, як вистрибує полум’я в каміні, осяваючи холодну осінню ніч своїм теплим червонястим світлом. Щаслива Енн вибігла схилом угору — і от вона була вже в кухні, де на столі чекала гаряча вечеря.

— Ти повернулася? — спитала Марілла, відкладаючи в’язання набік.

— Так, і слово честі, як добре знову бути вдома, — радісно відповіла Енн. — Я все могла б розцілувати, навіть годинника. Ой, Марілло, це смажена курка? Невже ви приготували її для мене?

— Так, — мовила Марілла, — я подумала, що ти зголоднієш після такої поїздки й захочеш чогось особливо смачного. Швидше роздягайся, і будемо вечеряти, щойно повернеться Метью. Скажу чесно, я рада, що ти знову вдома. Без тебе тут було страшенно порожньо, я й не пригадаю таких довгих чотирьох днів у своїм житті.

Після вечері Енн сіла коло вогню між Метью та Маріллою й докладно їм розказала про свою мандрівку.

— Я так чудово провела ці дні, — захоплено закінчила вона свою розповідь, — і, я гадаю, вони стануть для мене цілою епохою. Але найкраще — це знову бути вдома.

Розділ 30

У ПІДГОТОВЧОМУ КЛАСІ

Марілла поклала в’язання на коліна й відхилилася на спинку стільця. У неї втомилися очі. Панна Катберт подумала, що наступного разу, коли поїде до міста, то придбає собі нові окуляри, бо віднедавна очі втомлювались аж надто швидко.

Був вечір; довкола Зелених Дахів густішали важкі листопадові сутінки. Кухню освітлювали хіба язики полум’я, що витанцьовували в каміні.

Енн сиділа по-турецькому на килимку перед каміном, дивлячись на веселий вогонь, який мовби відблискував сяйвом усіх тих сотень погожих сонячних днів, що його ввібрали в себе кленові поліна. Спершу вона читала, та потім книжка вислизнула з рук — Енн, замріяна, всміхалася напіврозтуленими вустами. Осяйні замки самі собою виринали в її серпанково-веселковій уяві, неймовірні захопливі пригоди вже чекали на неї в країні мрій — пригоди, що неодмінно завершувалися тріумфом і не завдавали таких прикрощів як ті, що траплялися з нею насправді.

Марілла дивилася на неї з ніжністю, якої не могла б виявити за будь-якого світла, сильнішого, ніж це м’яке поєднання полум’я з каміна та вечірнього присмерку. Тієї любові, котра легко втілюється в словах і щирих поглядах, Марілла так і не навчилася. Проте вона змогла полюбити цю худеньку сірооку дівчинку любов’ю глибшою та сильнішою завдяки самій своїй стриманості, отож і боялася бути з нею надто поблажливою. Її непокоїла думка, що то гріх — так сильно всім серцем прив’язуватися до людської істоти, як вона прив’язалася до Енн. Можливо, вона несвідомо карала себе за це, намагаючись ставитися до Енн суворіше й прискіпливіше, аніж робила б це, якби любила її менше. Певна річ, Енн і гадки не мала, наскільки дорогою вона була для Марілли. Часом дівчинка тоскно думала, що та геть її не розуміє й не співчуває, що їй дуже важко вгодити — та потім докірливо нагадувала сама собі, чим вона Маріллі завдячує.

— Енн, — сказала раптом Марілла, — панна Стейсі приходила сьогодні, поки ти гуляла з Діаною.

Енн здригнулася й зітхнула, виринаючи зі світу своїх фантазій.

— Невже? О, як прикро, що мене не було. Чому ви не покликали мене, Марілло? Ми з Діаною були в Лісі Привидів, недалечко. Так гарно зараз у лісі. Папороть, трави й кущики чорниці — усе полягало спати, наче хтось укрив їх ковдрою з листя аж до весни. Мабуть, то маленька фея у веселковій шалі прийшла навшпиньках місячної ночі.

Хоч Діана про це говорити відмовляється. Вона пам’ятає, як мама сварила її за те, що ми уявляли собі в Лісі Привидів. Це дуже кепсько вплинуло на Діанину уяву. Пригнітило її. Пані Лінд каже про Міртл Белл, що вона пригнічена. Я спитала Рубі Джилліс, чого це Міртл пригнічена, а Рубі сказала, що її, напевне, жених обдурив. Рубі тільки про женихів і думає, і що старшою вона стає, то нестерпнішою. Я навіть зовсім не проти женихів, але ж нема потреби всюди їх приплітати, правда? Ми з Діаною думаємо врочисто пообіцяти одна одній не виходити заміж, а лишитися милими старими паннами й провести разом усе життя. Тільки Діана ще не вирішила остаточно, бо вона вважає, що благородніше буде вийти за якогось грубого неотесаного гульвісу й цілковито змінити його на краще. Тепер ми з Діаною багато розмовляємо про серйозні речі. Ми відчуваємо, що так подорослішали, і нам уже не личить говорити про дитячі забавки. Це страшенна відповідальність — бути майже чотирнадцятилітньою, Марілло. Минулої середи панна Стейсі ходила з усіма нами, старшими дівчатами, до струмка, і ми про це розмовляли. Вона радить у підлітковому віці дуже ретельно дбати про свої звички та ідеали, бо до двадцяти років наші характери вже повністю сформуються, а це закладе підвалини всього нашого дорослого життя. І якщо підвалини будуть хисткі, то ми до кінця своїх днів так і не збудуємо на них нічого путнього. Ми з Діаною ще про це говорили, вертаючись додому зі школи, і то була дуже серйозна й урочиста розмова, Марілло. І ми вирішили ретельно дбати: набути собі шляхетних звичок, вивчити усе, що зможемо і стати розсудливими, щоб у двадцять років наші характери були правильно сформовані. Так страшно подумати, що колись мені буде двадцять років, Марілло. Але нащо сьогодні приходила панна Стейсі?

— Це я й хочу розповісти тобі, Енн, коли ти даси мені слово мовити. Вона говорила про тебе.

— Про мене? — Енн, перелякана, зашарілася й вигукнула: — О, я знаю, що вона вам сказала! Я сама хотіла розповісти, Марілло, я справді хотіла, та забула! Вчора панна Стейсі заскочила мене на уроці, я читала «Бен-Гура», [11] а мусила вчити історію Канади. Мені Джейн Ендрюс дала книжку, і я читала на обідній перерві, і саме дійшла до перегонів на колісницях, коли почався урок. А я так хотіла дізнатися, що там буде далі, хоч і не сумнівалася, що Бен-Гур переможе, бо якби він програв, то не було б художньої справедливості, і я розгорнула підручник з історії, поклала його на парту, а на колінах під партою читала «Бен-Гура». І все було так, наче я вчу історію, а я тим часом упивалася книжкою, і так захопилася, що й не помітила, як підійшла панна Стейсі. А тоді я підвела голову — а вона стоїть і дивиться на мене страшенно докірливо. О, Марілло, мені стало так невимовно соромно, надто коли я почула, як хихоче Джозі Пай. А панна Стейсі забрала «Бен-Гура», та жодного слова не сказала, а залишила мене після уроків і аж тоді поговорила зі мною про це. Вона мені пояснила, що це було дуже негарно із двох причин. По-перше, я марнувала час, який мусила присвятити урокам, а по-друге, я обманювала вчительку, бо вдавала, що читаю підручник, а не художню книжку. І Марілло, я аж тоді збагнула, що це таки був обман, і мене це дуже-дуже вразило! Я гірко плакала, і просила панну Стейсі мені вибачити, і пообіцяла, що я більше ніколи-ніколи так не вчиню, і ще сказала, що я сама себе покараю: цілий тиждень не заглядатиму в книжку, навіть щоб дізнатись, як закінчилися ті перегони на колісницях. Але панна Стейсі відповіла, що цього не вимагає і залюбки мені пробачить. Тож я думаю, це було не зовсім чесно з її боку — прийти до вас і все-таки на мене поскаржитись.

11

Роман американського письменника Лью Воллеса «Бен-Гур: історія Христа» (прим. пер.).

— Вона мені такого не казала; Енн, тебе мучить лише твоє сумління. Книжок до школи тягати не треба, і стільки читати теж. Мені у твоєму віці на романи й дивитися забороняли.

— Як ви можете називати «Бен-Гура» романом, коли це по-справжньому християнська книжка? — заперечила Енн. — Хоча звісно, для недільного читання вона трошки занадто цікава, тож я її читаю тільки по буднях. І я тепер не читаю жодної книжки, якщо панна Стейсі чи пані Аллан вважають, що вона не годиться для дівчинки, якій уже тринадцять років і дев’ять місяців. Панна Стейсі взяла з мене таку обіцянку. Вона якось побачила, що я читаю книжку під назвою «Страхітлива таємниця покинутої зали». То мені Рубі Джилліс дала, і ох, Марілло, яка була захоплива й моторошна книжка, аж кров холонула в жилах. Але панна Стейсі сказала, що навпаки — вона шкідлива й безглузда, і попросила мене більше ні її, ні інших подібних книжок не читати. І я залюбки погодилася не читати інших книжок, але цю — я аж нетямилася, так хотіла дочитати й дізнатися, чим усе скінчилося. Та моя любов до панни Стейсі здолала це випробування, і я все-таки не дочитала. Це дивовижно, Марілло, на що буває здатна людина, коли хоче когось порадувати.