Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
— Як гарно, що й ви те саме відчуваєте, — рішуче сказала Енн, — мене це надихає. Тепер я вже не так страшенно цим перейматимуся. Та напевне, будуть інші складні питання. Вони постійно виникають, і знаєте, як важко дати з ними раду? Спершу одне, а за ним відразу інше. Стільки всього мусиш обміркувати, коли починаєш дорослішати. Я теж весь час міркую й вирішую, що добре, а що ні. Дорослішання — це не жарти, правда, Марілло? Та в мене є добрі друзі — ви, Метью, пані Аллан і панна Стейсі, тож я мала б успішно подорослішати, а якщо не вийде, то це лише з моєї власної вини. Це така відповідальність — я ж матиму один-єдиний шанс. Якщо виросту негідною, то повернутися назад і почати все спочатку вже не
— Отже, варто було їх пришити, — визнала Марілла.
Повернувшись до ейвонлійської школи, панна Стейсі застала своїх вихованців готовими з новими силами взятися до роботи. Особливо завзятим був підготовчий клас, перед яким наприкінці року маячіла, кидаючи похмуру тінь на решту тернистого шляху, перспектива вступних іспитів. Від однієї думки про це серце кожного учня холонуло від тривоги: а що, як не складуть? Тієї зими Енн судилося хвилюватися майже безперестанку, навіть у неділю після церкви. Тому жодних моральних чи теологічних питань вона вже обмірковувати не могла. Іноді в неспокійних снах їй ввижалося, як вона розпачливо вдивляється в список тих, хто успішно склав іспити, де прізвище Гілберта Блайта яскріло на вершечку, а її власне взагалі не згадувалося.
Та попри це, то була весела, сповнена праці зима, яка проминала щасливо й стрімко. Уроки були так само цікаві, а суперництво так само захопливе, як і раніше. Нові світи поривань, думок і почуттів, спокусливі обшири незвіданих знань — над кряжем кряж, над стрімчаком вершина — розгорталися перед палкими очима Енн. Багато чим вона завдячувала тактовному, дбайливому й неупередженому керівництву панни Стейсі, котра вчила своїх учнів самостійно думати, досліджувати й шукати нових рішень, заохочувала звертати зі звичних уторованих шляхів. Це обурювало пані Лінд і шкільних опікунів, які брали під сумнів усі нововведення й відхилення від прийнятих методів.
І на дозвіллі Енн не нудьгувала, бо ж Марілла, пам’ятаючи рекомендацію спенсервейлського лікаря, більше не чинила її розвагам жодних перешкод. Дискусійний клуб жив повнокровним життям — там уже було проведено кілька концертів; відбулася одна чи дві вечірки, майже такі самі, як у дорослих; були катання на санях і веселі години на ковзанці.
Тим часом Енн росла — так швидко, що Марілла, ставши якось поряд зі своєю вихованкою, була вражена, що дівчинка вже вища за неї саму.
— Боже милий, як ти виросла, — зітхнула Марілла, не ймучи віри власним очам. Ці нові кілька дюймів зросту Енн пробудили в її серці дивний смуток. Безслідно зникла та дитина, котру вона навчилася любити, натомість стояла висока п’ятнадцятилітня дівчина із серйозним поглядом, замисленим чолом та гордо піднесеною голівкою. Цю дівчину Марілла любила так само, як ту, колишню дитину, а проте їй не давало спокою дивне й тужливе відчуття втрати. Того ж вечора, коли Енн пішла на молитовне зібрання з Діаною, вона, сидячи самотою в зимових сутінках, не втрималась і заплакала. Метью, що саме зайшов на кухню з ліхтарем у руках, витріщився на неї так перелякано, що сестра всміхнулася крізь сльози.
— Я думала про Енн, — пояснила Марілла, — вона стала вже зовсім доросла… і, мабуть, поїде від нас через рік. Я так за нею сумуватиму.
— Вона буде часто приїжджати, — спробував її втішити Метью, для котрого Енн була
— Це буде геть не те саме, якби вона була постійно тут, — сумовито зітхнула Марілла, вочевидь постановивши й далі роз’ятрювати свою невигойну рану. — Та хіба чоловіки зрозуміють?
Були й інші зміни в Енн, не тільки фізичні. Вона стала набагато стриманіша. Може, думки її й текли невпинно, а мрії буяли, як і досі, та говорила вона безсумнівно менше. Марілла також це помітила й прокоментувала:
— Ти стала чи не вдвічі менше щебетати, Енн, і пишні слова позникали. Що це з тобою?
Енн зашарілася й усміхнулася, відклала книжку й мрійливо визирнула у вікно. Там, надворі, бубнявіли великі червоні бруньки дикого винограду, налиті щедрим світлом весняного сонця.
— Не знаю… та мені вже й не хочеться стільки говорити, — відповіла вона, спираючи підборіддя на вказівний палець. — Краще думати про гарні й милі серцю речі, а думки зберігати глибоко в душі, мов скарби. Не хочу, щоб із них дивувалися чи кпили. І пишних слів я чомусь не хочу більше вживати. Хай і шкода, що я виросла й тепер могла б це робити, якби захотіла. Цікаво бути майже дорослою, хоч це й не зовсім те, чого я сподівалася, Марілло. Треба ще стільки всього вивчити, зробити й обміркувати, що на пишні слова геть не лишається часу. І панна Стейсі каже, що короткі слова сильніші й виразніші. Вона радить нам писати твори якомога простішою мовою. Спершу було важко. Я вже так звикла нагромаджувати всі пишні звороти, які знала — а їх була ціла безліч. А потім навчилася, і тепер сама бачу, що так незрівнянно краще.
— А що з вашим літературним клубом? Я давно від тебе про нього не чула.
— Його більше не існує. І часу бракувало, і… я думаю, він нам просто набрид. Яка то була дурна писанина — про кохання, убивства, втечі й таємниці. Панна Стейсі іноді завдає нам писати оповідання, але тільки про те, що може статися з нами в Ейвонлі. Дуже суворо критикує й від нас вимагає того самого. Я й не думала, що в моїх творах стільки вад, аж доки сама почала їх шукати. Мені було так соромно, я хотіла все покинути, але панна Стейсі сказала, що я можу навчитися добре писати, коли стану власним найсуворішим критиком. Тож я намагаюся.
— До вступних іспитів лишилося два місяці, — мовила Марілла. — Як ти думаєш — складеш?
Енн здригнулася.
— Не знаю. Іноді мені здається, що все буде добре… але потім я страшенно панікую. Ми сумлінно вчилися, і панна Стейсі так багато з нами працювала, та все одно ми можемо не скласти. У нас в усіх свої вразливі місця. Моє, звісно, — геометрія, у Джейн — латина, у Рубі й Чарлі — алгебра, а в Джозі арифметика. Муді-Спурджен упевнений, що провалить історію Англії. Панна Стейсі збирається влаштувати нам у червні іспити, майже такі ж суворі, як вступні, і оцінюватиме так само прискіпливо, щоб ми знали, чого очікувати. Ох, Марілло, хай би воно швидше вже скінчилося.
Я постійно про це думаю. І серед ночі, бува, прокидаюся й міркую, що буде, коли я не вступлю.
— Походиш до школи ще рік, а тоді знову спробуєш, — незворушно відповіла Марілла.
— О ні, я не наважуся. Це буде така ганьба — провалити іспити, надто коли Гіл… коли всі решта вступлять. А я страшенно хвилюватимуся, і тому, напевно, усе переплутаю. Мати б нерви, як у Джейн Ендрюс… вона нічого не боїться.
Енн зітхнула і, відвівши погляд від чарівного буяння весни за вікном, безхмарного неба, грайливого вітерцю й садка, вбраного в соковиту зелень, поринула в читання. Будуть інші весни, та Енн не сумнівалася, що коли не вступить до семінарії, то вже не зможе натішитися ними сповна.