Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
Кімната мала тепер геть інакший вигляд, ніж чотири роки тому, коли Енн відчула, що голизна цих чужих безрадісних стін пронизає їй самісіньку душу похмурим непривітним холодом. Зміни надійшли непомітно, і Марілла покірно їх прийняла, отож тепер це було миле й затишне гніздечко, якого тільки могла бажати собі юна дівчина.
Певна річ, дитячі мрії Енн не втілилися в життя: ні оксамитового килима в рожеві троянди, ні шовкових рожевих фіранок тут так і не з’явилося. Та із плином часу дитячі мрії поступалися дорослим, і вочевидь, за нездійсненими бажаннями вона й не шкодувала. Тепер підлогу вкривав гарненький солом’яний килимок, а на високім вікні м’якими хвильками погойдувалися під грайливим
Енн збиралася на концерт у вайтсендзькому готелі. Концерт влаштовували пожильці щоб зібрати гроші для лікарні в Шарлоттауні, і участь у ньому брали молоді таланти з усіх поближніх околиць. Берта Семпсон та Перл Клей із вайт-сендзького баптистського хору мали співати дуетом, Мільтон Кларк із Ньюбриджа — грати соло на скрипці, Вінні Аделла Блер із Кармоді — виконувати шотландську баладу, а Лора Спенсер зі Спенсервейла й Енн Ширлі з Ейвонлі — декламувати.
Для Енн, як вона колись була сказала, то стало «епохою в житті». Від радісного збудження її охоплював неймовірний трепет. Метью був на сьомому небі від радості й гордості за честь, яку здобула його маленька Енн, та й Марілла не пасла задніх, хоч радше б умерла, ніж визнала це, і твердила, що негарно, мовляв, коли стільки молодих людей вештається по готелях без нагляду дорослих.
Енн і Діана мали їхати із Джейн Ендрюс та її братом Біллі в їхній чотиримісній бричці; з ними рушали ще кілька ейвонлійських хлопців і дівчат. З міста мала прибути численна громада слухачів, а виконавців після концерту було запрошено на вечерю.
— Ти справді думаєш, біла пасуватиме найліпше? — занепокоїлася Енн. — Мені здається, що муслінова в блакитні квіти — гарніша, та й модніша, звісно.
— Але вона тобі геть не так розкішно личить, — відповіла Діана. — Біла м’якіша, з такими гарними воланами, й фігуру підкреслює. Муслін цупкий, і вигляд у тебе в ньому, буцім ти навмисне чепурилася. А серпанок ти начеб усе життя носила, від самого народження.
Енн зітхнула й поступилася. Діана вже почала заживати собі слави знавця в усьому, що стосувалося одягу, і багато хто просив її поради. Сама вона того вечора була дуже гарна у вишуканій блідо-рожевій сукні — кольору, якого Енн мусила навіки зректися — та участі в концерті не брала, тож і вигляд її не мав великого значення. Всі зусилля вона спрямувала на Енн, присягаючись, що мусить, задля честі всього Ейвонлі, вбрати й зачесати її з воістину королівським смаком.
— Оцей волан іще трохи витягни… так, тепер дай зав’яжу пасок — і нарешті туфлі. Я заплету тобі дві коси, підніму їх і перев’яжу великими білими бантами. Ні, кучерів на лоба не випускай, зроби легенький проділ, він тобі пасує найкраще. І пані Аллан каже, що ти з ним — ніби Мадонна. Оцю маленьку трояндочку приколю тобі поза вухом. У мене виросла однісінька на кущі, я берегла її для тебе.
— А перли надіти? — запитала Енн. — Метью привіз мені разок минулого тижня з міста, і напевне
Діана відкопилила губи, критично схилила чорняву голівку набік, і зрештою перли, які лягли на тендітну молочно-білу шию Енн, було схвалено.
— Є в тобі щось дуже стильне, Енн, — із непідробним захопленням мовила Діана. — Ти так гордо тримаєш голову. Напевно, вся річ у твоїй фігурі. Я справжній опецьок в порівнянні з тобою. Завжди цього боялася, а тепер бачу, що такою вже й лишуся. Ну, та доведеться із цим змиритися.
— Але в тебе такі ямочки, — відказала Енн, любовно усміхаючись гарненькому жвавому личку, що схилилося до неї, — гарні, мов заглибинки в кремі. Я вже й покинула мріяти про ямочки. Ніколи їх не матиму; зате в мене стільки інших мрій здійснилося, що нарікати негоже. Ну, то я вже готова?
— Готова, — запевнила Діана. Тим часом у дверях постала Марілла, та сама сухорлява Марілла, от тільки сивини їй у косах побільшало, проте вираз обличчя був уже значно лагідніший. — Ходіть сюди, Марілло, гляньте на нашу декламаторку. Правда, красуня?
Марілла чи то пирхнула, чи то щось пробурчала.
— Вбрана скромно й охайно. І зачіска мені подобається. Та сукню вона ж, мабуть, у болото виробить і запилюжить, поки доїдете. І чи не затонка тканина для таких вогких ночей, як тепер? Немає нічого менш практичного за серпанок, казала ж я Метью, коли він купував. Та хіба Метью послухає? Колись він був зважав на мої поради, а нині для Енн усе купує так нерозважливо, і продавці в Кармоді вже знають, що йому все можна збути: варто лише сказати, що річ гарна й модна, як він миттю й викладе грошенята. Енн, не забрудни спідницю об колеса й надінь теплий жакет.
І Марілла рушила вниз, пишаючись тим, яка гарна стала Енн — «вінець місяцесяйний на чолі» — та й трохи шкодуючи, що їй не випаде самій на концерті послухати, як декламуватиме її маленька дівчинка.
— Може, й справді надто вогко для моєї сукні? — стривожилася Енн.
— Нітрохи, — відповіла Діана, відкриваючи віконницю. — Такий гарний вечір, і роси зовсім нема. Онде, поглянь на місяць.
— Я така рада, що з вікна можу бачити схід сонця, — сказала Енн, підходячи до Діани. — Це так прегарно — дивитися, як воно щоранку здіймається над пагорбами й визирає у верховітті ялиць. І щоранку те сонце зовсім нове, і моя душа немов купається в найперших світанкових променях. Ох, Діано, я так люблю свою кімнатку. І як я житиму без неї, коли за місяць поїду до Шарлоттауна?
— Прошу тебе, не згадуй сьогодні про свій від’їзд, — мовила Діана, — не хочу про це думати, мені тоді стає так тоскно, а сьогодні я маю намір гарненько розважитися. Що ти читатимеш, Енн? Мабуть, хвилюєшся?
— Анітрохи. Я так часто декламувала перед публікою, що нині вже геть не хвилююся. Читатиму «Дівочу обітницю». Це дуже зворушливий вірш. Лора Спенсер читатиме комічного, але мені краще виходить розчулювати людей, ніж смішити.
— А що ти читатимеш на біс?
— Ніхто мене на біс не викличе, — усміхнулася Енн, котра все ж плекала потаємну надію, що її таки викличуть, і вже уявляла, як розкаже про це Метью наступного дня за сніданком. — Приїхали Біллі та Джейн, я чую стукіт коліс. Ходімо.
Біллі Ендрюс наполіг, щоб Енн сіла з ним на передній лаві, тож вона знехотя поступилася. Значно приємніше їй було б сидіти ззаду з дівчатами, де вони могли сміятися й теревенити, скільки заманеться. З Біллі ж не випадало ні того, ні іншого. Був то кремезний двадцятилітній флегматичний гладун, із пласким безбарвним обличчям та прикрим невмінням вести будь-які розмови. Проте він мало не обожнював Енн, і тепер аж надимався від гордості, що йому трапилася нагода під’їхати до Вайт Сендз поряд із цією стрункою тендітною дівчиною.