Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857
Шрифт:
Вице-председатель Общества поощрения художников
Ф. Прянишников.
6. Т. Г. Шевченка до ради Академії мистецтв
10 грудня 1840. С.-Петербург
В Совет Императорской Академии художеств
постороннего ученика Академии
Тараса Шевченко
Прошение
Желая посвятить себя изучению живописи под руководством г. профессора К. Брюллова и с сею целию посещать художественные классы императорской Академии и представляя при сем выданный мне от сей Академии на жительство билет и рисунки с натуры – прочих же документов никаких не имею, покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств принять меня в число вольноприходящих учеников, посещающих художественные классы, причем обязываюсь ежегодно вносить следующую плату за билеты для входа в рисовальные классы и в точности исполнять все, что о вольноприходящих учениках постановлено; а равно посещать и классы наук по избранному мною роду художеств,
Тарас Шевченко подписался
10 декабря 1840 года.
1841
7. Т. Г. Шевченка ДО Г. Ф. Квітки-Основ’яненка
19 лютого 1841. С.-Петербург
С.-Петербург – февраля 19. 1841.
Або прокляті поштарі не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та є. Нехай же що є, то те й буде, а я таки знову буду просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали мені дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві, та й годі. Пришліть, будьте ласкаві. А коли прислать не можна – то ради великого Бога, й високого неба, й широкого моря, не сердьтесь на мене, хоч воно й справді є за що. Як-таки ні з сього ні з того, зроду чоловіка в вічі не бачив, – а прошу того, що треба купить за гроші, та, може, ще й не за малі. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку – і дуже делікатну мадам, щоб пошила мені дівочу сорочку, – не втне та й годі, хоч кіл на голові теши, вона таки своєї. Що тут на світі робить! Попросив би батька, матір, щоб прислали, та ба, де їх взять,
і на УкраїніЯ сирота, мій голубе,Як і на чужині.Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю. Далебі правда, частенько сижу собі один в чужій хаті та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострінуться.
Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то діждемо, хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пізненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я академію не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойді запряжу коні – та прямісінько в Харков. А поки те буде… я сього літа повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все є: і модель – чи по-тутешнему натурщиця – і справа всяка, – а одежі нема. Та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної. Просив би кого-небудь, щоб прислали з України, так, єй-богу, окроме вас не знаю нікого, пришліть, будьте ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я вам за те намалюю яку зумію картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану (її вже дрюкують), або панну Сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би до вас ще що-небудь, та нема паперу, і перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любіть і ви мене, хоч половину, коли є за що. А коли будете мать час написать мені що-небудь – то адрес мій отак – в Императорской Академии художеств – звичайне в С.-Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику Т. Шевченку.
8. Г. Ф. Квітки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
22 березня 1841. Основа
Ой мій милий, мій любезний паночку, Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгі руки, щоб досягти аж сюди, то узяв би добру палюгу та попобив би мене, скільки душі завгодно, або за патли вискуб би гаразд, що я против тебе, за твою ласку, щирую душу, був такий не звичайний, не писав до тебе місяців з двадцятеро. Тривай лишень, голубчику, не сердись, а розпитай перше, а я перед тобою, друже мій, висповідаюсь, як є перед панотцем, що от люди ходють та возють його. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав Ваше перше письмо та й голову повісив. Думаю собі: гай, гай! Отже справді позабував козак наших усіх! Хотів парубка змальовать, а вийшов дід, або ще півдіда, вже згорбився, на старість закандзюбився. Та й дівчина наряжена щось не по-нашому. Треба йому помочі подати, послати християнської одежі, щоб надивився на неї та щоб не обмоскалився овсі. «А нуте, – кажу, – хлопці, дівчата! Мотнітеся швиденько, зиськайте мені плахту, дівочу сорочку з ляховками, стрічки, ленти, давайте усього…» Бігають мої, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собі гарненько, лежати не лежав, а так світом нудив, усе мені остило та опоганіло, нічого і не робив. Що спитаюсь хлопців: «А що, є?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у піст, іще, далебі, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашеє діло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голі дівчата ходють, чим-небудь прикривають і се, і те, і усяке грішне тіло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадівали ситцьові юпки (себто по-нашому спідниці) та холстинкові копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку із-під копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дівочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона є панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панії дуріють з модами, а то вже і наші туди ж. Де ж найду я такого добра, якого мені треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сії моди». Нехай і так. Так от, батечку! Бач, який наш Харків став модний собі на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жінкою моєю сконпонували. Нехай лишень отце зійде повідь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько від нас, і бачимо по усяк час, так вода залила, нікуди переїхати, так тоді купимо куклу та і вберемо її у плахточку, і у запасочку, і льолечку дамо, яку треба, і коси заплетемо, і скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу річ поведши, хоч і поставимо Вам настоящу плахту і усе, як треба, то чи зуміє ж хто у Вас нарядитись по-чоловічому? Еге! Глядіть, щоб плахти задом наперед не наділи! Та й голови не вбере ніхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклі лучче буде усе видко. А ще і те скажемо: що Ви знайшли граціозного, як письменні кажуть, коли дівка Богу молиться? Вона не буде у своїм наряді молитися. Вона усе з себе позніма, гарненько посклада та у одній льолі і стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й стане знай хреститись, поки чита свої молитви, а поклона не вдарить. Як знаєте, се Ваше діло; а чи не граціозніше було б, якби наша дівка та йшла з відрами з водою, вже чи в пам’ятку Вам, як то вона манірно ійде, як вихиліться, з ноги на ногу переступа, як понурила головку, а ізпідлоб’я позира, чи дивляться на неї люди. Або стоїть біля криниці та розговорює з ким, відра поставивши, або підперлась рукою та зажурилась об чім. Ну, та Ви усе лучче знаєте. Мені Вас не учить.
«Гайдамаки» ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря». Дрюкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага. А що наш Евгений Павлович з своїм альманахом? Чи воно ж буде що? І швидко? Нічого до мене вже давно не пише. Коли ще не опізнюся, то от посилаю йому дві гарненькі штучки у його альманах, нехай притулить, як зна. Вони вже були раз у Петенбурсі, та пан Лобасов, що їх сконпоновав, не так написав до пана Гребінки, не у тую хату надписав, так йому і вернули, а він до мене вже прислав та й просив відіслати. Будьте ласкаві, віддайте йому, попросіть, щоб притулив де у альманасі. Коли ж вже пізно, що альманах оддрукований, то нехай ткне або в «Літературну газету», або у «Маяк». Там наше приймається. Та якого гаспида він надувся та ні словечка до мене не напише? І чому се так завередував?
Нуте, тепер ось яке діло. Александр Павлович Башуцкий друкує дуже мудру книжку. Там будуть усякії народи: і школярі, і купці, і ковалі, і усякі. Я списав нашого «Знахаря». І як треба до нього картинки, то я ваших вирізав та й послав йому, бо на виду він настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурює народ і мошеннича; та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моєї казки, тільки не знаю, щоб хто йому обділав як треба їх по-нашому, так я і указав на Вас і прохав його сеє письмо відіслати до Вас. Коли проситиме Вас об сім, то, будьте ласкаві, учешіть наших так, щоб пальці знати було, щоб наші на славу пішли. Як знаєте, так з ним і сконпонуйте, бо й він также штука на усяке діло. Прощайте ж. Бувайте здорові з празником, з Великоднем; нехай Вас самі найлучші дівчата тричі по тричі поцілують. Ждіть від мене скоро звістки.
Щиро Вас кохаючий Гриць Квітка.
22 марта [18]41
Основа.
9. Г. Ф. Квітки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
22 листопада 1841. Основа
22 ноября [18]41. Основа.
Будьте з пилипівкою здорові, мій любезний паночку! Спасибі Вам за Ваше письмо і усяку добру мову, написану там. Читав у «Лит[ературной] газете», що Ваша дівчина, що через тин ворожила у циганки, придалась, та й зрадовався, бо я так і надіявся. Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі отим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: «Штьо да штьо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!». Спасибі, що плюєте на се та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть; нехай Вам Господь поможе. Велике спасибі скажу, коли пришлете хоч подивитись, а вже не втерплю, прочитаю. Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо. Аж тричі спасибі попереду кажу за обіцянку намальовати мою сотниківну; се як змалюєте та пришлете, то ще дужче дяковати буду за добру Вашу пам’ять і, дивлячися і любуючися на неї, буду завсігда дяковати Вам.
А нуте, тепер є пильнеє діло до Вас. Глядіть же, зробіть по-нашому, а не по-кацаповському, скажіть: «Добре» та й зробіть хутенько. Знайшовся і в нас парень-друзяка, до діла штепний, та й хоче збити збірник, по-панському «альманах», і дав йому імення «Молодик», і хоче назбирати усяких штучок, і по-московському і по-нашому написаних. Московські штучки і вірші є преотменные-ста, а з правди, усі перших писачок, усі шлють йому, так наських ще трошки. Будьте ласкаві, пришліть йому яку думку Вашу або відірвіть від готового чого який шматочок та й пришліть на моє ім’я аж у самісінький Харків. Велике Вам спасибі скаже!
Об сім попросіть від мене і від усіх, люблящих читати усе добрее, нашого Евгения Павловича Гребенку, нехай утне яку приказку наську. Не будете жалковати, у чесній кампанії та між добрими людьми будете. Та коли б хутенько, бо вже скоро відошле у цензуру. Зділайте милость, іще скажіть пану Гребенке, що його білети не дуже повзуть з рук. Тільки скажеш кому, то зараз і втнуть: «Знаєм ми сю; се петербуржці. А де їх “Історія руського народу”? А де п’яте, десяте?». То й кажеш: «Та ні, батечки! Се вже не… се добра, чесна, правдива душа, не збреше». Так ні: «Подай книжку, озьму і гроші знесу». От якої співають. Та коли хоче і наш край наділити своїм «Богданом», то нехай присила, зараз збудемо. А «Ластівки» його нема тут овсі.