Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Паолини Кристофер

Той стовп був футів із шість заввишки й перед самісінькою верхівкою мав товсту поперечину, до якої прив'язували зап'ястки в'язня. Поперечину вкривали довгі глибокі борозни, полишені нігтями бідолах, на чию спину лягали удари батога.

Роран різко відвів погляд, а потім зігнувся й заліз до намету, де не було нічого, крім старого дерев'яного стільця. Умостившись на ньому, юнак зосередився на своєму диханні, намагаючись бодай трішки заспокоїтись.

Спливла майже година, коли Роран почув довкола намету тупотіння чобіт і брязкіт зброї. Було

схоже на те, що довкола ганебного стовпа почала збиратись юрба варденів. Юнак спробував уявити, як на нього дивитимуться сотні людей, зокрема й карвахольці… Серце йому почало прискорено битись, а на чолі виступив липкий холодний піт.

Минуло ще майже півгодини, аж доки до намету не зайшла чаклунка Тріанна й не попрохала Міцного Молота зняти із себе весь одяг, окрім штанів. Юнакові було дуже ніяково, проте жінка, здавалось, зовсім не звертала на це уваги. Потому чаклунка уважно оглянула його тіло й наклала додаткове лікувальне закляття на плече, поранене під час останньої битви арбалетною стрілою. Лише тоді вона схвально кивнула головою, мовляв, тепер ти цілком готовий прийняти кару, і дала юнакові сіру сорочку, пошиту з мішковини.

Та не встиг Роран її вдягти, як до намету влетіла перелякана Катріна. Юнак глянув на її виснажене бліде обличчя, і його серце сповнилось безмежного жалю та смутку.

Катріна тим часом зиркнула на чаклунку й присіла перед нею в реверансі:

— Будьте такі ласкаві, чи можу я бодай хвильку поговорити зі своїм чоловіком наодинці?

— Звісно… Я зачекаю там…

Тріанна вийшла з намету, і тоді Катріна кинулась до Рорана й повисла в нього на шиї. Той обняв її так само пристрасно, адже не бачив своєї коханої відтоді, як покинув табір варденів.

— Ох, як же мені тебе бракувало, — прошепотіла Катріна йому на вухо.

— А мені тебе, — розчулено відповів Міцний Молот.

Потім вони розімкнули обійми, щоб глянути одне одному в очі.

— Це якесь безглуздя! — палко прошепотіла Катріна. — Я ходила до Насуади… я благала, щоб вона пробачила тебе або хоч зменшила кількість ударів… Але вона мені відмовила.

Роран знову притиснув кохану до себе:

— Краще б ти взагалі цього не робила.

— Чому?

— Бо я сказав, що залишуся з варденами…

— Але ж це все одно безглуздя! — скрикнула Катріна, схопивши його за плече. — Карн про все мені розповів, Роране! Ти сам-один переміг майже двісті ворожих солдатів… Якби не ти, то нікому б із тих воїнів, що були з тобою, не судилося б вижити. Насуада повинна кланятись тобі в ніжки, а не шмагати, мов злочинця!

— Яка різниця, безглуздя це чи ні, — сумно відповів Роран. — Просто так треба, і якби я був на місці Насуади, то, мабуть, зробив би так само.

Почувши його слова, Катріна здригнулась:

— Цілих п'ятдесят ударів… Навіщо аж так багато? Ти ж сам чудово знаєш, що не всім пощастило вижити після такої кари.

— Вони помирали, бо в них були слабкі серця… Не турбуйся, люба… мене не вбити навіть сотнею ударів.

На губах Катріни

з'явилось щось схоже на посмішку, а потім вона заплакала, припавши обличчям до грудей коханого. Він заспокоював її як міг, хоч у нього й самого на душі шкребло. За кілька хвилин Міцний Молот почув звук рога й зрозумів, що їхній час добігає кінця. Він швидко звільнився з обіймів Катріни.

— Я хочу, щоб ти дещо для мене зробила, — прошепотів Роран.

— Що? — спитала дівчина, витираючи заплакані очі.

— Біжи назад до нашого намету й не виходь звідти, доки все це не скінчиться.

Здавалось, Катріна була в розпачі від його прохання:

— Ні! Я нізащо тебе не покину…

— Будь ласка, — став благати Роран, — тобі не варто цього бачити.

— А тобі не варто все це терпіти, — заперечила вона.

— Облиш… Я розумію, що ти дуже хочеш зі мною зостатися, та мені буде легше терпіти біль, коли я знатиму, що ти мене не бачиш… Я сам в усьому винен і не хочу, щоб ти через мене страждала.

Катріна спохмурніла:

— Де б я не була, я все одно страждатиму… Однак… Я зроблю все, що ти скажеш, коли це й справді допоможе тобі. Ти ж знаєш, якби я могла, то сама б лягла під удари батога, тільки б урятувати тебе.

— Ти ж знаєш, — прошепотів Роран, цілуючи її в обидві щічки, — я б ніколи не дозволив цього зробити.

Очі Катріни знов налились сльозами, і вона так міцно обняла Рорана, що тому стало важко дихати.

Вони так і не випускали одне одного з обіймів, коли до намету разом із двома Нічними Яструбами увійшов Джормандер. Катріна миттю відсахнулась від коханого, присіла перед Джормандером у реверансі, а потім прожогом вискочила назовні.

— Час, — простягнувши руку до Міцного Молота, мовив Джормандер.

Роран кивнув у відповідь, і охоронці вивели юнака з намету до ганебного стовпа. Навколо нього вже зібралася велика юрба людей, гномів та ургалів, які відразу ж прикипіли поглядами до Міцного Молота. Юнак тим часом глянув у небо, намагаючись не звертати уваги на тисячі глядачів, які прийшли побачити, як його будуть карати за подвиг.

Невдовзі двоє охоронців прив'язали Роранові зап'ястки до поперечини ганебного стовпа, а Джормандер, обійшовши юнака довкола, став йому перед обличчям, здійняв руку й мовив:

— На, прикуси… Це збереже тобі язика й зуби. — Роран вдячно відкрив рота, й воїн вклав туди дерев'яну паличку, обтягнуту шкірою, що була гірка на смак, ніби жолудь.

Коли залунав барабанний бій, Джормандер прочитав звинувачення, які висувалися Роранові, а охоронці розірвали йому на спині сорочку. Міцний Молот аж здригнувся, коли холодний вітрець полоскотав його оголені плечі.

За мить до першого удару він почув у повітрі зловісний свист батога, а потім його спину пройняв різкий біль, схожий на той, коли до тіла прикладають шмат розпеченого заліза. Міцний Молот вигнувся й щосили прикусив тріску. Із його вуст злетів стогін, і він став молитися, щоб ніхто з варденів його не почув.