Ерагон. Найстарший
Шрифт:
Пауза в розмові затяглася, минуло хвилин із десять, потім півгодини, година… Спочатку юнак нервував, не розуміючи, навіщо все не, але потім опанував себе й просто насолоджувався гарною дниною.
— Ти вчишся терпіння, — озвався Оромис. — Це добре.
— Поспішаючи, не вистежиш оленя, — завважив Ерагон.
— Авжеж, — похвалив його ельф. — Дай-но я гляну на твої руки. Гадаю, вони багато можуть про тебе розповісти.
Ерагон зняв рукавички, і вчитель помацав його зап'ястки своїми тонкими пальцями. Він також оглянув мозолі на юнакових
— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав ельф, — ти орудував косою й плугом частіше, ніж мечем. Але й управлявся з луком.
— Так, — відповів той.
— І ти мало писав або ж малював, якщо взагалі коли-небудь цим займався.
— Бром навчав мене грамоти в Тейрмі, — зніяковів Ерагон.
— Зрозуміло, — кивнув мудрець. — Окрім того, ти дуже необережний і не дбаєш про власну безпеку.
— Що змушує вас так думати, Оромисе-ельда? — спитав юнак, вживаючи шанобливе звертання.
— Не ельда, — виправив ельф. — Ти можеш називати мене вчителем своєю мовою, або ебритіл — прадавньою. І більше ніяк, зрозумів? Так само звертайся й до Глаедра. Ми — ваші вчителі; а ви — наші учні, отож шануймося. — Оромис говорив м'яко, але з надією, що його зрозуміють.
— Авжеж, вчителю Оромисе, — погодився з ним Ерагон.
— І ти, Сапфіро, теж, — попросив той.
Ерагон відчув, як це було важко для гордого дракона, але той несподівано швидко озвався:
— Так, учителю.
— Чудово, — кивнув Оромис, продовживши огляд. — Будь-кого з такими шрамами, як у тебе, можна було б назвати або невдахою, або безумцем. То ти в нас безумець, чи не так?
— Та ні ж бо, — здивувався юнак.
— На невдаху ти теж не дуже схожий, — зауважив ельф. — Тож залишається друге. Чи ти й далі заперечуватимеш?
— Я б сказав, що не зважаю на труднощі, коли близька мені людина потрапляє в біду, — подумавши, сказав Ерагон, і його погляд упав на Сапфіру.
— І тоді ти робиш щось неможливе, так?
— Просто мені подобається, коли кидають виклик.
— Отже, ти вважаєш, що слід час від часу себе перевіряти? — уточнив мудрець.
— Мені дуже подобається боротися з труднощами, — відповів хлопець, — але останнім часом їх було так багато, що я не хотів би шукати більших пригод на свою голову. Я лише намагаюся вижити в цій борні.
— Утім, ти гайнув шукати разаків, а не лишився в Паланкарській долині, — наполіг Оромис. — І таки прийшов аж сюди.
— Я гадаю, що вчинив правильно, вчителю.
На якийсь час запала мовчанка. Ерагон намагався збагнути, про що думає ельф, але з виразу його скам'янілого обличчя годі було щось зрозуміти. Нарешті той оговтався.
— Тобі часом не давали якоїсь дрібнички в Тарназі? — поцікавився ельф. — Наприклад, камінчика, монетки чи якогось іншого оберега?
— Авжеж, давали, — Ерагон сягнув під туніку за срібним амулетом у вигляді молота. — Ганел зробив це для мене за наказом Ротгара, аби нас із Сапфірою ніхто не зміг побачити в магічному кристалі. А як ви дізналися?
— Я… — пояснив Оромис, — я раптом перестав тебе відчувати.
— То це ви намагалися побачити мене поблизу Сильтрима тиждень тому?
— Я не мав такої потреби, — похитав головою ельф. — Я можу спілкуватися з тобою більш досконалим методом… як тоді, коли ти був поранений у Фартхен Дурі. — Узявши амулет, він прошепотів закляття прадавньою мовою й повернув його юнакові. — Я перевіряв, чи він часом не зачарований, — пояснив він тихо. — Бережи його, це дуже цінна річ. — Замислившись, мудрець глянув на гори й несподівано спитав:
— А для чого ти тут, Ерагоне?
— Для того, щоб закінчити своє навчання, — здивувався юнак.
— І що, на твою думку, для цього потрібно?
— Ну, навчитися магії, а також удосконалити мистецтво бою, — озвався Ерагон. — Бром не встиг навчити мене навіть того, що знав.
— Магії, мистецтва фехтування та деяких інших речей я тебе навчу, — сказав Оромис, — але все це марнота марнот, якщо не знати, де й коли їх треба застосовувати. Найважливіше навчитися саме цього, зрозумій. Поглянь на Галбаторікса. Одна лишень влада без чогось духовного — найнебезпечніша на світі річ. Тому моє завдання полягає в тому, аби навчити тебе та твого дракона робити правильний вибір. Ви мусите зрозуміти самих себе, свої власні можливості, вади й переваги. Ось для чого ви тут.
— А коли ж ми почнемо? — спитала Сапфіра.
Оромис хотів був розкрити рота, щоб відповісти, та раптом здригнувся й випустив карафку з рук. Його обличчя почервоніло, пальці звело судомою, хоч за мить він уже опанував себе. Ерагон навіть не встиг злякатися.
— Що з вами? — гукнув він до вчителя.
— Щось значно гірше, ніж хотілося б, — посміхнувся той. — Ми, ельфи, вважаємо себе безсмертними, але навіть нам не вдається контролювати своє тіло й уникати хвороб… Проте не хвилюйся, юначе, для тебе це безпечно. Після катувань у в'язниці я трохи поновив свої магічні навички, тож сподіваюся дожити до відродження славного роду вершників!
— А скільки для цього треба часу? — спитав Ерагон.
— Боїшся, що я завчасно помру? — звів брови ельф. — Не переймайся цим, але ми справді мусимо поспішати, бо вардени можуть будь-якої миті покликати тебе на допомогу. Тому, відповідаючи на запитання Сапфіри, я скажу, що ми почнемо негайно й будемо тренуватися швидше, ніж будь-хто з вершників за всю їхню історію!
— Але ви ж знаєте, — сором'язливо почав був Ерагон, — про моє каліцтво…
— Ерагоне, — суворо мовив ельф, — ти каліка лише тому, що вважаєш себе таким. Я розумію, що ти відчуваєш, але треба бути оптимістом, оскільки духовна зневіра — ще більша перешкода, ніж фізичні рани. Я знаю це з власного досвіду. І те, що ти себе жалієш, не дасть тобі нічого доброго. Але обіцяю, що я та інші ворожбити оглянуть тебе, аби з часом вилікувати. А поки що твоє навчання триватиме так, ніби нічого й не сталося.