Ерагон. Найстарший
Шрифт:
— Доки ти не з'явилася, — глянув у вікно Орин, — я сподівався прожити своє життя, як прожили його мої батько й дід. Тобто хотів таємно протистояти Галбаторіксу. Тож дай мені час звикнути до нових правил гри.
— Це не гра, — зауважила Насуада. — Але я тебе розумію.
— Ти прийшла до влади зовсім недавно, — м'яко мовив король. — А я владарюю вже досить довго. Тому дозволь тобі дещо порадити. Звісно, ти можеш вважати мене диваком, та я гадаю, що іноді, аби не з'їхати з глузду від державних проблем, дуже
— Я так не можу, — впевнено мовила Насуада. — Я кожної миті мушу думати про перемогу над Галбаторіксом.
— Якщо ти звалишся з ніг, то вже мало чим допоможеш своїм варденам, — сказав Орин. — Ніхто не може жити без відпочинку, до того ж, я не прошу тебе облишити свої справи! Ти можеш, наприклад, вправлятися в стрільбі, виїздити на лови… Гадаєш, для чого мені ця лабораторія? Щоб, попрацювавши тут бодай хвильку, не горлати на своїх підлеглих решту дня!
— Гаразд, я подумаю над твоєю пропозицією, — посміхнулась дівчина, уже шкодуючи, що дарма образила юного короля.
— Це єдине, про що я прошу, — жартома вклонився той.
Насуада неуважно кивнула й визирнула з вікна. Унизу жив своїм буденним життям Аберон, із лементом вуличних торговців, курявою від караванів, що підходили до міської брами, з розпеченим повітрям над глиняними дахами, зі стійким запахом прянощів, із величезною кількістю храмів, а також із ланами, що оточували місто, ніби пелюстки квітки.
Не озираючись, Насуада спитала в Орина:
— Ти вже отримав останні повідомлення з Імперії?
— Авжеж, — підійшов той до вікна.
— І що ти про них думаєш?
— Те, що вони надто непевні, аби робити якісь висновки, — ліниво озвався співрозмовник.
— Утім, інших у нас немає, — нагадала дівчина. — Тому скажи бодай щось, я не буду ставитись до твоїх думок аж надто критично.
— Та що ж тут скажеш? — позіхнув Орин. — Податки зросли, людей женуть до війська, худобу конфісковують… Здається, Галбаторікс збирає проти нас усі свої сили. Утім, як швидко він це зробить і скільки часу піде на нашу мобілізацію, я ще не думав.
— Тиждень? Місяць? А може, цілий рік? — роздратовано спитала Насуада. — Скільки мені чекати?
— Заспокойся, — здивовано зиркнув на неї король. — Твої агенти продовжують поширювати чутки про Ерагона?
— Це вже більше скидається на жарт, але так, продовжують, — відповіла дівчина. — Сподіваюсь, що це спрацює, і коли ми виступимо, то люди, налякані чутками про нашого вершника, самі приєднаються до нас, відкривши брами своїх міст.
— На війні не буває легко, — глибокодумно зауважив король.
— А якщо мобілізувати твій народ? — раптом пожвавилась Насуада. — Вардени б радо приєднались!
— Підняти країну на війну дуже важко, хіба ти не розумієш? — відмахнувся Орин. — Треба переконати дворянство, зробити зброю, зібрати запаси харчів…
— А мені тим часом треба годувати варденів, — нагадала дівчина королю. — Тієї землі, що ти нам дав, уже не вистачає.
— Так, я знаю!
— Але вона в нас буде, — вела далі дівчина, — коли ми почнемо завойовувати Імперію. Звичайно, якщо ти не прагнеш зробити з нас своїх підлеглих. А якщо все-таки хочеш, то нам треба десь жити, гарно вдягатися й нормально їсти. Одним словом, вирішуй, доки вони ще не збунтувалися!
Звісно ж, Оринові страшенно не сподобались Насуадині натяки, які дуже нагадували погрози.
— Твій батько ніколи не послаблював віжки, — кволо мовив він. — Тобі теж слід дотримуватись цієї політики, якщо ти хочеш бути правителем. Якщо ж говорити про все інше, то нам потрібен час, аби приготуватися. Тож зажди ще трішки, гаразд?
— Отже, ти знову даси нам гроші? — ледь стримуючись, аби не вибухнути, спитала Насуада.
— Ні, — здивувався король. — Я дав вам усе що міг.
— Тоді як же нам бути?
— Гадаю, ти сама маєш подбати про свій народ.
— Ну що ж, тоді на все добре, ваша величносте, — глузливо мовила дівчина, присівши в глибокому реверансі. — Сподіваюсь, решта вашого дня буде приємніша за нашу розмову.
Орин буркнув у відповідь щось незрозуміле, а Насуада вилетіла з лабораторії, зачепивши рукавом і перекинувши на долівку якусь пляшчину з хімікатами.
Фарика приєдналась до неї на сходах, і вони разом побігли повз варту до апартаментів Насуади.
ПІДВІШЕНИЙ НА ШВОРЦІ
Люто грюкнувши дверима, Насуада попрямувала до свого столу. Випроставшись у кріслі, вона застигла в розпачі, міркуючи, як його бути далі. Невже, ну невже все пропало?
— Пані, побережіться! — раптом скрикнула Фарика й почала хльоскати по рукаву її сукні якоюсь ганчіркою.
Стривожена дівчина підхопилася з крісла й побачила, як тканина на очах перетворюється на лахміття, залишаючи по собі запах паленого.
— Допоможи мені скинути цю сукню, — гукнула вона до служниці, і та хутко кинулась виконувати наказ, смикаючи вузлики, розстібаючи ґудзики й розпускаючи тугий корсет. Невдовзі Насуада залишилася в одній сорочці.
— Ви часом не обпеклися? — важко дихаючи, спитала Фарика.
— Здається, ні, — відмахнулась дівчина, розглядаючи своє зіпсоване вбрання. — Я облила чимось сукню в тій клятій лабораторії.
Справді, сукню було шкода, бо її з любов'ю виткали жінки-гноми з Дургрімст Інгейтум на день народження Насуади. Це була найгарніша річ в її гардеробі. За теперішньої скрути замовити нову годі було й мріяти. Тож доведеться змиритися.
— Гадаю, не варто втрачати таку гарну річ, — ухопила ножиці Фарика. — Я пообрізаю зіпсоване, і все буде гаразд.