Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Позаду них знову пролунав сміх. Серед веселих голосів Ерагон чув і голос Катріни.
Обличчя Слоуна спохмурніло:
— А потім тобі заманулося приїхати й привезти її до Елесмери. Тобі мало просто відправити мене у вигнання, чи не так? Ні, тобі треба було зробити так, щоб я знав, що моє дитя й онука ось тут, а я ніколи не зможу побачити їх... Ти таки безсердечний покидьок...
— У мене забагато сердець,— сказав Ерагон, хоч і знав, що м’ясник його не зрозуміє.
— Пхе!
Ерагон мовчав. Нехай краще Слоун думає, що Вершник навмисне хотів завдати йому болю, ніж дізнається про
М’ясник тим часом повернув голову вбік, і сльози знов покотились йому по щоках.
— Іди,— сказав він.— Залиш мене. І ніколи більше не вертайся сюди, Ерагоне, інакше, богом клянусь, що один із нас помре.
Ерагон поворушив голки на землі, потім звівся і глянув униз на Слоуна. Він не хотів іти. Те, що він привіз Катріну до Елесмери, справді було жорстоко. Провина гризла Ерагона, стаючи дедалі сильнішою.
Тоді Вершник, використовуючи ім’я імен прадавньої мови, почав пошепки змінювати закляття, які він наклав колись на Слоуна. Це забрало в нього якусь хвилину, а коли він уже завершував своє закляття, Слоун мовив крізь зуби:
— Припини оте трикляте бурмотіння, Ерагоне... І йди геть! Залиш мене! Залиш!..
Однак Ерагон нікуди не пішов — він розпочав іще одне закляття. На цей раз Вершник покликав собі на поміч знання Елдунарі й, промовляючи слова прадавньої мови, таки зумів зробити те, що хотів.
Слоун схопився руками за обличчя, так, наче йому заболіло.
— Будь ти проклятий! — скрикнув він.— Що ти зі мною робиш?
Ерагон нічого не відповів. Він знову присів навпочіпки й обережно зняв смужку тканини з голови Слоуна. Той зашипів, коли відчув, що тканина зникла, змахнув руками, наче пробував схопити Вершника, але піймав лиш повітря.
— Ти хочеш забрати в мене навіть гідність? — розлючено спитав він.
— Ні,— відповів Ерагон.— Я хочу повернути її.
Відкрий очі.
М’ясник вагався:
— Я не можу!.. Ти дуриш мене...
— Коли я таке робив? Відкрий очі, Слоуне, поглянь на свою доньку й онуку.
Слоун затремтів, а потім повільно, дуже повільно почав піднімати повіки — у нього були очі, синісині, неначе полудневе небо, і надзвичайно блискучі. Слоун моргнув, намагаючись зрозуміти, що відбувається, потім рвучко звівся на ноги й обернувся, щоб глянути на бенкет. Світло від ельфійських чарівних ліхтарів осяяло його обличчя. Тепер воно було пройняте життям і радістю. На очі Ерагона навернулися сльози. А Слоун усе дивився й дивився назад, неначе спраглий води мандрівник, який бачить неподалік велику річку.
— А вона гарна,— нарешті озвався він хрипким голосом.— Обидві такі гарні,— сплеск сміху знов долетів до них: — Ах... вона виглядає такою щасливою. І Роран теж.
— Тепер ти можеш дивитися на них, скільки схочеш,— сказав Ерагон — Але закляття все ще не дозволять тобі ані говорити з ними, ані наближатися до них...
— Я розумію,— ледь чутно відповів Слоун, потім повернувся, глянув на Вершника й довго-довго мовчав, після чого додав: — Дякую тобі.
Ерагон кивнув і встав:
— Прощавай, Слоуне. Ти не побачиш мене більше ніколи, обіцяю.
— Прощавай, Ерагоне,— відповів м’ясник і знов повернувся, щоб іще раз глянути на світло ельфійського бенкету.
ПРОЩАННЯ
Пройшов
Ерагон і Сапфіра радо залишилися б в Елесмері ще на кілька тижнів, але Блодхгарм повідомив їх, що вій та Елдунарі під його опікою вже прибули на озеро Ардвен. Хочеш не хочеш, а настав час прощатися.
Щоправда, вони дуже зраділи, коли Арія й Фірнен сказали, що полетять разом із ними принаймні до краю Ду Вельденвардена, а може, й далі.
Катріна вирішила залишитися з донечкою Ізмірою, а от Роран попрохав дозволу супроводжувати їх.
— Я б хотів побачити, як виглядає той бік Алагезії,— сказав він,— а мандрівки з тобою значно швидші, ніж верхи на конях.
На світанку наступного дня Ерагон попрощався з Катріною. Вона весь час гірко плакала, а Ізміра смоктала свій пальчик і пильно дивилася на Вершника, нічого не розуміючи.
Настала пора рушати. Сапфіра та Фірнен піднялися в небо й полетіли на схід над лісом. Роран сидів позаду Ерагона, тримаючись за нього, а Куарок звисав із пазурів Сапфіри, виблискуючи на сонці так яскраво, як не змогло б виблискувати жодне дзеркало.
***
Через два з половиною дні вони побачили озеро Ардвен: бліду водну гладінь, більшу за розмірами, ніж Паланкарська долина. На західному березі озера стояло місто Сільтрім, в якому ані Ерагонові, ані Сапфірі ще не доводилось бувати. Біля міського причалу гойдалося на хвилях довге біле судно з однією щоглою.
Це судно здалося Ерагонові знайомим, так, наче саме його він бачив у своїх снах. І що довше він дивився на нього, то все більше зростало відчуття невблаганності долі.
«Так і мало статися»,— подумав Вершник.
Вони провели ніч у Сільтрімі, який дуже нагадував Елесмеру, хоч і був менший і щільніше забудований. Поки вони відпочивали, ельфи завантажили Елдунарі на корабель разом із харчами, інструментами, сукном та іншими потрібними речами. Команда корабля складалася із двадцяти ельфів, котрі виявили бажання допомогти виховувати драконів та навчати майбутніх Вершників, а також із Блодхгарма й усіх його магів, окрім Лауфіна й Утінаре, яких на той час не було.
Вранці Ерагон змінив закляття, котре приховувало яйця драконів, і віддав два з них ельфам, яких Арія призначила опікуватися ними. Одне з яєць мало вирушити до гномів, інше — до ургалів. Ерагон сподівався, що народжені з них дракони погодяться на те, щоб обрати собі Вершників із призначеної для них раси. Якщо ні, тоді вони мали помінятися місцями, а якщо й це не допомогло б їм знайти собі Вершників, то... Ерагон поки що не знав, як бути в такому разі, але був упевнений, що неодмінно щось придумає. Як тільки яйця вилупляться, дракони та їхні Вершники будуть підкорятися Арії й Фірнену, поки не стануть достатньо дорослими для того, щоб приєднатися до Ерагона, Сапфіри й інших родичів на сході.