Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
— Ми повинні взяти його із собою,— знічено сказав Ерагон.— Я пообіцяв забрати його звідси, якщо він нам допоможе.
— Але ж цей телепень хотів тебе вбити! — обурилась ельфійка.
— Я дав йому слово...
— Не думаю, що ти зможеш його переконати,— зітхнула Анжела, зиркнувши на Арію.
— Гаразд. Тоді я понесу його,— відповіла ельфійка й без жодних зусиль завдала послушника на плече.
— А тобі,— звернулася знахарка до Ерагона,— краще взяти ось це, бо нам напевно доведеться битись.
Анжела вручила Вершникові свій короткий меч, а собі дістала з-під складок сукні кинджал, руків’я якого було прикрашене коштовним камінням.
— З чого він? — спитав Ерагон, розглядаючи прозорий клинок меча й милуючись тим, як від нього відбивається світло.
Лезо меча дуже нагадувало діамант, проте юнакові не вірилося, що хтось міг виготовити аж таку дорогу зброю. Крім того, з таким твердим матеріалом навряд чи погодилися б працювати навіть найдосвідченіші майстри.
— Це не камінь і не метал,— відповіла знахарка.— Будь обережний із цією дивовижною зброєю. Торкайся нею тільки того, що хочеш знищити. І не здумай проводити лезом по власному тілу, бо пошкодуєш...
— Чому це раптом? — Ерагон обережно тримав меч на витягнутій руці.
— Тому що,— буркнула знахарка, не приховуючи втіхи.— Цей меч — найгостріший з усіх, що колись існували. Жодна інша зброя не здатна зрівнятися з гостротою його леза... Навіть Брізінгр. Він — сама довершеність... Годі шукати йому рівню. Мій меч проб’є все, навіть те, що захищене магією. Спробуй, коли не віриш...
Ерагон роззирнувся навсібіч. Він справді хотів випробувати меч. Урешті-решт Вершник підійшов до вівтаря й щосили замахнувся, збираючись відтяти один із кутків кам’яної плити.
— Не так сильно! — вигукнула Анжела.
Прозоре лезо пройшло крізь чотиридюймовий граніт, немов крізь кисіль, і ледь не вдарило Вершника по нозі. Ерагон засичав і відскочив назад, насилу зупинивши руку. Шмат вівтаря відвалився й застиг посеред кімнати.
«Хтозна,— ошелешено подумав юнак,— може, клинок цього дивовижного меча й справді діамантовий...»
— На ось,— сказала Анжела, знімаючи зі свого пояса піхви.— Вони тобі також знадобляться. Це одна з небагатьох речей, яку не може розрізати лезо мого меча.
— А він якось називається? — насилу видушив із себе Вершник, іще й досі не оговтавшись від того, що ледь не відтяв собі ногу.
— Авжеж,— захихотіла знахарка.— Альбітр — так звучить його ім’я прадавньою мовою. Проте мені більше подобається називати його Звук Смерті...
— Звук Смерті?
— Саме так,— кивнула Анжела й ударила по лезу кінчиком нігтя, дослухаючись до високої ноти, що увірвалась у темну кімнату, ніби сонячний промінь.— То що, можемо йти?..
Ерагон ствердно кивнув і закрокував до лівих дверей, відчинивши їх так тихо, як тільки було можливо. За ними тягнувся довгий широкий коридор, освітлений смолоскипами. Під кожною стіною коридору стояла рівна шеренга з двадцяти воїнів, оповитих у чорне. Побачивши Ерагона, ворожі солдати миттю схопились за зброю. Вершник відчайдушно скрикнув і кинувся вперед, на даючи своїм супротивникам оговтатись. Та не встиг він пробігти й кількох футів, як навколо обох ворожих шеренг замерехтіло дивовижне розпливчасте світло. Пролунав якийсь приглушений звук, і всі ворожі солдати застигли й як мертві попадали на підлогу.
Юнак і собі на мить застиг, а потім обережно пішов уперед, поглядаючи на тіла вояків Імперії. Картина була така дивовижна й жахлива, що Ерагон аж рота роззявив — з очей ворожих солдатів стікали тоненькі цівочки крові, натомість їхні тіла не мали жодних видимих ушкоджень.
Пересвідчившись, що всі солдати мертві, Вершник обернувся назад і запитально глянув на Анжелу й Арію. Бліда знахарка стояла біля стіни, обіпершись руками на коліна й важко дихаючи.
Її шкіра була біліша за крейду, а тіло тремтіло так, ніби його тіпала лихоманка. Ерагона охопив благоговійний страх — він кілька разів прокручував у голові все, що сталося, проте не міг збагнути, як це Анжелі вдалося.
— Наймудріша,— мовила Арія тремтячим голосом,— як ти це зробила?
— Ну,— сумно всміхнулася знахарка, ледь не задихаючись,— колись давно в мене був учитель на ймення Тенга... Нехай сотня павуків погризе йому вуха... Майже всіма своїми знаннями я завдячую йому...
— Але все одно, як ти це зробила? — спитав Ерагон, добре розуміючи, що такий прийом може стати у великій пригоді під час захоплення Урубейна.
— Час — це рух. А рух — це тепло. Тепло — це енергія...— Анжела знову посміхнулась і підійшла до Ерагона, поплескавши його по щоці.— Настане час, і ця моя витівка здаватиметься тобі простою, як змах меча. Але годі про це... Пам’ятай, Вершнику, сьогодні я більше не зможу скористатися цим закляттям, і, коли ми зустрінемо ще один загін ворогів, тобі доведеться розраховувати тільки на себе.
Насилу вгамувавши цікавість, Ерагон стягнув туніку й куртку з убитого ворога, швидко вдягнув усе це на себе й повів загін коридором, поступово наближаючись до великої арки. У тунелях і кімнатах, через які вони простували, нікого не було. З одного боку, це тішило, а з іншого — відсутність прислуги наводила Ерагона на думку про пастку. На відміну від попередніх, нові кімнати були обставлені меблями, прикрашені гобеленами й мали безліч мідного приладдя, про призначення якого Вершник навіть не здогадувався. Почали траплятися шафи й столи, захаращені старими книгами й манускриптами, проте вардени не мали жодної зайвої секунди, щоб прочитати бодай кілька слів.
Ерагон упевнено вів свій загін уперед, стискаючи холодий ефес Звуку Смерті так сильно, що правицю невдовзі почало зводити судомою. За якийсь час вардени опинилися в коридорі, що закінчувався довжелезними східцями. Біля них, тримаючи рамки зі дзвонами, стояло двоє послушників. Вершник кинувся до них і проштрикнув шию одному, перш ніж той устиг крикнути чи закалатати в дзвони. Другий натомість пронизливо скрикнув, але його крик одразу ж розчинився в тиші, бо Солембум кинувся послушникові прямо в обличчя.
— Мерщій, мерщій! — підганяв своїх супутників Ерагон, збігаючи сходами вгору.
Сходи закінчувалися невеличким майданчиком із десятифутовою стіною, прикрашеною пишним вигадливим орнаментом, що видався Вершникові на диво знайомим. Юнак обережно прокрався під нею й зазирнув за ріг, ледь не скрикнувши від болю — по очах йому вдарило сліпуче рожевувате світло. Щоб роздивитися, що воно й до чого, Ерагонові довелось прикривати очі піхвами меча. І ось що він побачив. Футів за п’ять від нього, на розкішних ношах сидів головний священик. З його понівеченого плеча стікала кров, яку збирала в золоту чашу безрука жінка. Вона примудрялась тримати посудину самими лиш передпліччями, через що картина була вдвічі жахливіша. Відчувши присутність чужинців, священик і жінка здивовано закліпали очима.