Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
— Ерагоне! — гукнула Арія, продираючись крізь палаючі руїни й тримаючи Дотдаерт у лівій руці.
Вістря списа було оповите тремтливим зеленим сяйвом, ледь помітним на тлі пожежі. Слідом за Арією поспішав Орик. Він мчав крізь язики полум’я так, ніби то були звичайнісінькі хмаринки туману. Судячи з усього, напад ворога застав гнома зненацька, бо він не встиг одягти ані сорочки, ані шолома. В одній руці Орик тримав закривавлений молот Волунд, а в іншій — невеличкий круглий щит.
Вершник страшенно зрадів появі друзів і звів руку догори, вітаючи їх. Арія простягнула йому спис, та Ерагон заперечно похитав головою.
— Залиш собі! — сказав він.— У нас буде більше шансів зупинити Торнака, якщо ти скористаєшся Ніерменом, а я — Брізінгром.
Арія кивнула на знак згоди й міцніше стисла зброю.
«Цікаво,— чомусь подумав Вершник,— а чи зможе ельфійка змусити себе вбити дракона?» Та він одразу ж відігнав цю дивну думку. Ерагон напевно знав про Арію одне: вона завжди робить те, що належить, байдуже, важко це чи легко.
За мить Торнак провів блискавичну атаку й уп’явся кігтями Сапфірі в ребра. Ерагон не міг цього бачити, та він відчув її біль. Зазирнувши у свідомість Блодхгарма, Вершник зрозумів, що ельфи б’ються із солдатами Імперії за кілька десятків метрів від місця поєдинку драконів. Підходити ближче ніхто з них не наважувався.
— Он вони! — крикнув Орик, показавши молотом на купку ворожих солдатів, які просувалися між рядами зруйнованих наметів.
— Облиш їх,— відповіла на те Арія— Зараз нам треба допомогти Сапфірі.
Ну що ж, тоді не гаймо часу...— буркнув Орик.
Усі троє зірвалися з місця, хоч уже невдовзі Ерагон і Арія залишили Орика далеко-далеко позаду — навіть такий сильний гном, як він, не міг змагатися з ними в спритності.
— Не зупиняйтесь! — крикнув Орик їм у спини.— Я бігтиму так швидко, як тільки дозволять мої короткі ноги.
Відмахуючись від клаптиків згорілої шерсті, що кружляли в повітрі, Ерагон помітив Нар Гарцхвога в оточенні десятьох солдатів Імперії. Роги кулла вилискували в мерехтливому світлі полум’я й виглядали майже казково. З-під закопиленої верхньої губи виднілися жахливі ікла, а зморшки на чолі надавали його обличчю непереможного й страхітливого виразу. Складалося таке враження, що його череп витесали колись тупим долотом із суцільної велетенської каменюки. Гарцхвог бився без зброї, шматуючи ворогів на частини так само легко, як Ерагон робив це зі смаженими курчатами.
Іще кілька кроків — і палаючі намети залишились позаду. За цією вогняною стіною перед очима Вершника й Арії постав справжній хаос, на тлі якого завмерли Блодхгарм і двійко його магів навпроти чотирьох чоловіків у чорних балахонах.
«Мабуть, це чаклуни Імперії»,— промайнуло в голові юнака.
І вони, і ельфи стояли непорушно, проте обличчя в усіх були вкрай напружені. Земля довкола них була всіяна десятками трупів, проте більшість ворожих солдатів усе-таки продовжували бій. Багато з них мали просто жахливі рани, від яких звичайна людина давно б сконала. Тому неважко було здогадатися, що маги зробили їх нечутливими до болю.
Ерагон не бачив решти ельфів, але відчував їхню присутність за червоним наметом Насуади, що стояв у самісінькому центрі цієї веремії. Довкола намету ганялись за ворожими солдатами три невеличкі загони котівперевертнів. Два з них очолювали Півлапа та його подруга, третім командував Солембум. А прямо біля намету билася із якимось величезним на зріст чолов’ягою знахарка Анжела. Як і раніше, вона була озброєна гребінцями для вичісування шерсті, тим часом її суперник тримав у руках булаву й молот. І попри неабияку різницю у вазі, зрості та зброї, вони билися як рівний з рівним.
Не залишилась осторонь подій і Елва, що, правду кажучи, приємно здивувало Вершника. Маленька провидиця сиділа біля барильця, обхопивши себе руками так, ніби її діймав нестерпний холод. Личко Елви було смертельно бліде, але вона вперто не збиралася покидати поле бою, воюючи у свій незвичний спосіб. Перед провидицею скупчився добрий десяток солдатів, котрі уважно дослухалися до шепотіння її маленьких губ. Кожен із них реагував на почуте по-різному: хтось непорушно вклякав, ніби дерево, хтось щулився від жаху й закривав обличчя руками, хтось узагалі в паніці кидав зброю й чимдуж тікав палаючим табором, а хтось бурмотів собі під ніс незрозумілі слова, мов божевільний. Та жоден із них не підняв на Елву меча й навіть не намагався атакувати когось із варденів.
А над усім цим шарварком, немовби дві рухомі гори, билися в небесах Сапфіра й Торнак. Вони були трохи ліворуч від намету й дубасили одне одного лапами, у розпалі боротьби змітаючи крилами цілі ряди наметів. З їхніх ніздрів раз по раз виривались блакитно-червоні цівки вогню.
«А де це Мертаг?» — спитав Вершник у Глаедра.
«Ми ще й досі його не знайшли. Сумніваюсь, що він узагалі десь тут. Принаймні я не відчуваю його свідомості. Але напевно сказати нічого не можу — тут надто багато людей і магії»,— відповів старий дракон, водночас перемовляючись з Арією й допомагаючи ельфам та Блодхгарму здолати чаклунів Імперії.
Ерагон був упевнений, що чаклуни рано чи пізно здадуться. За Елву й Анжелу він не хвилювався, бо ті й самотужки непогано давали собі раду з ворожими солдатами. А от Сапфіра опинилась у значно гіршій ситуації — вона отримала кілька серйозних поранень, і їй доводилось докладати дедалі більших зусиль, щоб стримувати атаки Торнака на табір.
Вершник крадькома зиркнув на Дотдаерт у руці ельфійки, потім перевів погляд на розлючених драконів.
«Таки доведеться його вбити»,— скрушно зітхнув він, відчуваючи щем у серці.
Аж раптом у голові Ерагона зринула цікава думка. Елва — мала провидиця — ось хто може врятувати життя ворожому дракону! Хіба ж ні, коли її слова потужніші за зброю, ба більше — сам Галбаторікс проти них безсилий! Може, їй вдасться заговорити Торнака й відволікти його від бою?
«Ні! — суворо сказав Глаедр.— Ти марнуєш час, юначе. Іди до свого дракона, негайно! Сапфірі потрібна твоя допомога! А Торнака слід убити... У нього зіпсоване серце, його вже ніяк не врятуєш».
Ерагон глянув на Арію — їхні очі зустрілись.