Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
«З Елвою вийшло б краще»,— мовив він.
«У нас є Дотдаерт...»
«Так, але це надто небезпечно, надто складно...»
Якусь мить ельфійка повагалась, а потім ствердно кивнула головою й кинулась до Елви. Ерагон поспішив за нею. Та не встигли вони пробігти й десятка метрів, як позаду пролунав відчайдушний крик. Вершник вмить озирнувся назад — вхідні запони головного намету розлетілись і назовні вискочив Мертаг, тягнучи за руку Насуаду. Її волосся було розпатлане, щока розідрана... Очевидно, дівчина запекло опиралася, бо на її запиленому вбранні зяяло кілька дірок. Уже за мить дівчина спробувала зацідити Мертагу в коліно, та її нога відскочила від магічного захисного щита, не завдавши ворогові жодної шкоди. Наступного удару Мертаг чекати не став. Він щосили шарпонув дівчину до себе, а потім оглушив її ефесом Зарока.
Ерагон осатаніло кинувся вперед. Тим часом Мертаг тільки зміряв його холодним поглядом, сховав меч у піхви, перекинув Насуаду через плече й опустився на одне коліно. Мого голова схилилась так, ніби він читав якусь молитву.
«Стережіться! Він утік від мене!» — закричала Сапфіра за хвильку після того, як Вершник відчув її пронизливий біль.
У цю мить Ерагон перескочив через купу мертвих тіл і, глянувши вгору, побачив лискуче черево Торнака. Його оксамитові крила застували ледь не половину зірок. Червоний дракон безшумно планерував, спускаючись униз, ніби важкий гігантський листок, що зірвався з дерева.
Вершник стрибнув убік, упав на землю й відкотився до намету. Частка секунди — і його кісточки тільки б хруснули під тушею Торнака. Коли дракон приземлився, на всі боки, ніби бризки, роз летілись каменюки, одна з яких боляче зачепила Вершникове плече.
Торнак блискавично викинув уперед передню лапу, важку й товстелезну, немов стовбур дерева, і підхопив Мертага з Насуадою. Закидаючи їх собі на спину, дракон так чіпко вп’явся в землю кігтями, що лишив по собі глибокі борозни. Його крила з глухим звуком легко розітнули повітря, дракон відштовхнувся лапами від землі й почав повільно набирати висоту.
Сапфіра й собі здійнялась у небеса. По її лапах стікали червоні струмочки крові. У повітрі вона була значно швидша за Торнака, хоч юнак геть не уявляв, як Сапфіра збирається врятувати Насуаду, не завдавши їй шкоди.
Ерагон стояв розгублений. Але раптом повз нього на шаленій швидкості промчала Арія. Ельфійка легко заскочила на купу барил і підстрибнула в повітря високо-високо — значно вище, ніж це міг зробити будь-який інший ельф. їй пощастило вхопитися за хвіст Торнака. Отож тепер вона, гойдаючись тудисюди, висіла на ньому, ніби якась дивовижна жива прикраса.
Нарешті й Вершник прийшов до тями. Він роздратовано лайнувся, зробив півкроку назад і буркнув собі під ніс: «Аудр!»
Заклинання підкинуло його вгору, мов тятива лука стрілу. Заручившись підтримкою Глаедра, юнак кинувся вперед. Він витрачав їхню спільну енергію так безоглядно, ніби це був останній бій у його житті.
«Наздогнати Торнака й урятувати Насуаду з Арією — все інше байдуже»,— крутилось у голові Вершника.
Промчавши повз Сапфіру, він побачив, що Арія почала здиратися вгору по хвосту Торнака, використовуючи його шипи, ніби сходинки. А щоб не зірватись, ельфійка з кожним кроком заганяла в щілини між лускою дракона Дотдаерт. Торнак відчайдушно звивався в повітрі, клацаючи зубами, як кінь, котрого діймає ґедзь, проте ніяк не міг дотягнутись до Арії.
Тоді червоний дракон вирішив схитрувати. Він склав крила, підібгав лапи, притиснувши дорогоцінну ношу до грудей, і стрілою пірнув у смертельне піке. Дотдаерт вилетів із його спини, і тепер Арія трималась тільки своєю правицею, пораненою в підземеллях під Драс-Леоною.
За якийсь час пальці ельфійки не витримали, вона зірвалася з Торнака й полетіла, перекидаючись у повітрі. На щастя, Арія встигла скористатися закляттям, тож її піруети поступово сповільнились, а потім ельфійка, розчепіривши руки й ноги, зависла в повітрі, ніби птах. Іще мить — і вона набула вертикального положення й попливла нічним небом слідом за Торнаком. У сяйві Дотдаерта Арія нагадувала Ерагонові великого-великого світлячка. Її погляд був невідривно прикутий до червоної спини Торнака. Дракон тим часом спритно повернув голову й випустив між іклами цілий стовп вогню, що, сягнувши Арії, поглинув її, ніби морська хвиля.
Навіть на Ерагона, який був метрів за двадцять від ельфійки, війнуло просто нестерпним жаром. Коли полум’я розвіялось, Вершник побачив, що Торнак розвернувся і дременув навтьоки так швидко, як тільки дозволяли його вага й розміри. Вправно маневруючи, червоний дракон раптом блискавично змахнув хвостом, і... Арія не мала жодного шансу уникнути його нищівного удару.
— Ні! — розпачливо скрикнув Ерагон.
Глухий звук удару — і ельфійка розчинилась у темряві, ніби камінь, випущений з пращі. Дотдаерт випав їй з рук і стрімко полетів униз. Його сяйво тьмяніло, тьмяніло й невдовзі зникло взагалі.
Тієї миті Вершникові здалося, ніби його груди хтось скував металевими обручами — він не міг навіть дихнути. А червоний дракон упевнено набирав швидкість, відлітаючи все далі й далі. Ясна річ, Вершник іще міг наздогнати його, скориставшись енергією Глаедра, але зв’язок із ним поступово зникав. А перемогти Торнака й Мертага самотужки годі було навіть сподіватися. Крім того, Мертаг мав у своєму розпорядженні понад десяток Елдунарі.
Вершник вилаявся, урвав дію заклинання, яке тримало його в повітрі, і стрімголов пірнув слідом за Арією. Швидкість падіння була така велика, що йому забивало дух і закладало вуха, а коли в шию випадково врізалась якась комашка, було так боляче, ніби в нього влучила каменюка.
Падаючи, юнак увесь час намагався намацати свідомість Арії. Та її ніде не було. За мить шлейф ельфійчиних думок промайнув десь далеко-далеко внизу. Поруч із ним промчала свідомість Сапфіри. Напруживши зір, як тільки можна, Ерагон помітив слабенький відблиск драконової луски — то Сапфіра пішла на віраж догори лапами й підхопила на льоту щось дуже-дуже маленьке.
Не уриваючи зв’язок зі свідомістю Арії, Ерагон відчув сильний поштовх і біль. А відразу потому всі її думки згасли, ніби крихітний вогник під літньою зливою.
«Вона в мене, малий»,— гукнула Сапфіра.
«Летта»,— насилу видихнув Ерагон і сповільнив швидкість свого шаленого падіння.
Сяк-так оговтавшись, Вершник роззирнувся, шукаючи очима Торнака, але навкруги були самі лиш зорі й безпросвітна темрява. Десь далекодалеко на сході кілька разів зринув звук, що нагадував змах велетенських крил, зринув і зник. Запанувала мертва тиша.
Тоді Ерагон перевів погляд на варденський табір — жовтогарячі острівці вогню, сотні втоптаних у багно наметів, тіла бідолах, які не встигли вшитися з місця поєдинку Сапфіри й Торнака...