Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
— Убивце Тіні! Убивце Тіні!
Вершник озирнувся. До них поспішав один із пажів Насуади.
— Убивце Тіні! — іще раз повторив юнак захекано й уклонився перед Арією.— Завтра вранці леді Насуада запрошує вас до свого намету, за годину перед світанком. Вона хоче з вами порадитись. Що їй переказати?
— Перекажи їй, що я прийду неодмінно,— відповіла Арія, ледь помітно кивнувши головою.
Паж іще раз уклонився, повернувся й швидко побіг назад.
— Трохи незвично чути, що тебе називають так само, як і мене, адже ми тепер удвох Убивці Тіні,— посміхнувшись, мовив Ерагон.
— Невже було б краще, якби я залишила ворога живим? — посміхнулась Арія у відповідь, проте порух її губ у темряві був майже непомітний.
— Та ні... не вигадуй...
— Чому? Я могла б зробити його своїм рабом і змусити виконувати всі мої забаганки.
— Ну от, тепер ти кепкуєш з мене,— буркнув Вершник.
Ельфійка тихо засміялась.
— Може, мені краще називати тебе принцесою? Принцеса Арія,— замислено сказав Ерагон, насолоджуючись звучанням її імені.
— Не смій мене так називати,— відповіла ельфійка вже серйозно.— Ніяка я не принцеса.
— Це ж чому? Твоя мати — королева. Як же ти можеш не бути принцесою? Її титул — дротнінг, твій — дротнінгу... Перше означає «королева», а друге...
— ...Не означає «принцеса»,— урвала його Арія.— Це неточний переклад. Насправді, у вашій мові нема відповідника цього слова.
— Але ж коли твоєї матері не стане або коли вона відмовиться від трону, ти посядеш її місце й станеш правителькою свого народу. Хіба не так?
— Не все так просто...
Схоже було на те, що Арія більше нічого не збирається пояснювати.
— Ну що, зайдеш до мене в гості? — спитав Ерагон, щоб якось змінити тему.
— Зайду,— погодилась Арія.
Юнак відкинув запону намету, й Арія прослизнула всередину. Кинувши пильний погляд на Сапфіру, яка мирно сопіла неподалік, Вершник поспішив слідом за ельфійкою.
— Істалрі,— прошепотів він за мить, засвічуючи закляттям ліхтар.
Магічним вигуком «брізінгр» Ерагон вирішив зайвий раз не користуватися, бо воно могло спричинити полум’я довкола леза його меча. Ліхтар наповнив намет м’яким теплим світлом. Усередині стало майже затишно.
— Я знайшла це серед речей Вірдена й подумала, що ми можемо посмакувати разом,— сказала Арія, коли вони всілися на лежак, а потім дістала з бокової кишені своїх штанів різьблену дерев’яну флягу завбільшки з Ерагонову долоню.
Вершник відкрив, її й поводив горлечком перед носом. З фляги запахло міцним солодкавим ароматом лікеру.
— Це фаелнірв? — спитав він, пригадавши назву напою, який ельфи готували з бузини і, якщо вірити декому з них, із місячного проміння.
Арія радісно засміялася. Її сміх нагадував ніжний дзенькіт сталі.
— Так. Але Вірден дещо до нього додав.
— Що саме?
— Листя однієї рослини, яку можна знайти в східній частині Ду Вельденвардена, на берегах озера Рона.
— Я знаю, як вона називається? — насупив брови Вершник.
— Може, й знаєш. Але це не має значення. Давай, випий. Тобі напевно сподобається.
Ельфійка знову захихотіла, що неабияк спантеличило юнака. Раніше він ніколи не бачив її такою грайливою й задоволеною. У її поведінці з’явилися якась незвична безтурботність і спокій. І, тільки пильно глянувши Арії в очі, Ерагон несподівано зрозумів, що та вже п’яненька.
Нічого не вдієш — юнак повільно підніс флягу до губ і зробив великий ковток фаелнірва. Напій мав незвичайний смак, принаймні раніше Ерагон не куштував такого лікеру. Букет спершу здавався мускусним, та невдовзі почав нагадувати запах чи то хутра горностая, чи куниці.
Фаелнірв обпік горло, ніби рідкий вогонь, тож обличчя Вершника спотворила гримаса. Він спромігся ще на один невеличкий ковточок і повернув флягу Арії. Та без вагань пригубила її, немовби показуючи, як має пити фаелнірв справжній воїн.
Що не кажіть, а день видався нелегким. Тривалий бій, під час якого Вершник ледь не загинув, забрав майже всі його сили. Ерагона почало хилити в сон. Йому хотілось забутися, але напруга була надто велика, щоб можна було позбавитись її одним зусиллям волі. Потрібно було ще щось. Щось таке, що йшло б із зовні — звідти, де відбувались усі ці жорстокі події.
Коли Арія запропонувала йому флягу вдруге, він зробив великий ковток і розреготався, не в змозі стриматись.
— Чого це ти раптом так розвеселився? — глянула на нього ельфійка і втішено, і здивовано водночас.
— Бо... ми... ми ще й досі живі, а вони,— юнак махнув рукою вбік Драс-Леони,— вони — ні. Я радий, що живий, хоч смерть увесь час отирається поруч.
— Добре бути живим,— підсумувала Арія.
Так вони й продовжували передавати флягу одне одному, аж доки та не спорожніла. Ерагон спробував її закрутити, але з першої спроби нічого не вийшло. Власні пальці здавались йому товстими й незграбними, а лежак під ним гойдався, ніби палуба корабля під час шторму.
Сяк-так упоравшись, він простягнув флягу Арії, а коли та взялася за неї, несподівано схопив її за правицю й повернув до світла. Її шкіра знову стала гладесенька, мов у немовляти: від потворної рани не лишилося й сліду.
— Виходить, Блодхгарм зцілив тебе? — спитав Ерагон.
Арія ствердно кивнула й відсмикнула свою руку.
— Майже... І рука знову в нормі,— на підтвердження своїх слів ельфійка поворушила пальцями.— Але біля великого пальця лишилась діляночка, яка нічого не відчуває.
— Тут? — Вершник простягнув руку й легенько торкнувся її долоні.
— Ага,— підтвердила вона й трохи посунула його руку праворуч.
— І Блодхгарм нічого не зміг із цим зробити?
— Він перепробував добрий десяток заклинань, та нерви так і не зрослися,— похитала головою Арія й вивільнила свою руку.— Але це дрібниці. Головне, що я знову можу тримати меч і напинати тятиву лука.