Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
Катріна тим часом поклала ліву руку коханого собі на плечі й допомогла йому дійти до пенька, що слугував за стілець. Неподалік мерехтіло багаття, над яким грілась діжка води й кипів казанок з м’ясом.
Дівчина спритно виклала м’ясо на тарілку, подала її чоловікові, а потім принесла кухоль елю й тацю із хлібом та сиром.
— Будеш іще щось? — спитала вона за якийсь час незвично хрипким голосом.
Роран не відповів. Натомість він підніс руки до її щік і легенько поторсав їх великими пальцями. Катріна чарівно
Кілька хвилин Міцний Молот байдуже дивився на їжу, не дуже впевнений, що після всього пережитого шматок полізе йому в горло. Але попоїсти треба було неодмінно, інакше звідки взяти силу для долання тих перешкод, які принесе новий день. Сяк-так пересиливши себе, Роран проковтнув два шматочки хліба, й у нього цілком несподівано прокинувся вовчий апетит. Жадібно проковтнувши все м’ясо за лічені хвилини, він відставив тарілки на землю і, з насолодою попиваючи ель, сів погріти руки над багаттям.
— Коли впала стіна, гуркіт аж сюди було чути,— сказала Катріна, викручуючи пов’язку.— Не довго ж вони оборонялись.
— Авжеж... Добре, коли на твоєму боці дракон.
Дівчина саме вішала пов’язку на шворці для білизни, протягнутій між верхівкою їхнього та сусіднього намету, і Роран задивився на її округлий живіт. Думаючи про майбутню дитину, він відчував безмежну гордість і разом з тим тривогу, бо не був упевнений, що їхня домівка завжди буде в безпеці. Ба більше, якщо війна не закінчиться до того моменту, коли Катріні прийде час народжувати, їй доведеться покинути його й поїхати до Сурди, де вона зможе виховувати їхню дитину у відносній безпеці.
«Я не можу залишитись без неї. Тільки не зараз»,— подумки мовив Міцний Молот.
— А бій у місті, як він пройшов? — спитала Катріна, опускаючи в діжку наступну пов’язку й хлюпаючи воду.
— Нам довелось відвойовувати мало не кожен дюйм. Навіть Ерагонові було непереливки.
— Поранені казали про катапульти на колесах.
— Угу,— гмукнув Роран, ковтнув елю й у кількох словах переповів, як вардени продиралися крізь нетрі Белатони і яких зазнали втрат.
Катріна слухала його, жодного разу не змигнувши своїми чудовими очима.
— Сьогодні ми втратили багатьох відважних воїнів, та могло бути й значно гірше. Усе-таки Джормандер і капітан Мартланд добре спланували нашу атаку,— зітхнувши, закінчив Міцний Молот.
— їхній план ніколи б не спрацював, якби не ви з Ерагоном. Ви билися надзвичайно мужньо.
Роран ледь помітно всміхнувся.
— А знаєш чому? Я тобі зараз усе поясню. Тільки один з десяти наших воїнів відчайдушно кидався в атаку. Ерагон цього не помічав, бо весь час був у авангарді, ведучи за собою солдатів. А от я все бачив — вони відступали й приймали бій лиш тоді, коли не мали куди тікати. Решту часу вони просто зчиняли галас і брязкали своєю зброєю, насправді нічого не роблячи...
— Як таке може бути? Невже вони боягузи? — схвильовано глянула на нього Катріна.
— Хтозна. Мені здається... мені здається, що вони не можуть змусити себе вбити людину, дивлячись їй в очі. Напевне, їм значно легше встромити меч у спину. От вони й чекали, доки хтось убиватиме за них. Вони чекали на таких, як я.
— Гадаєш, люди Галбаторікса теж не хочуть війни?
— Може. Але в них нема вибору — наказ Галбаторікса для них понад усе, і, якщо він наказав битися, вони знов і знов кидатимуться в атаку,— знизав плечима Роран.
— А чому Насуада не зробить те саме? Вона теж може наказати своїм магам накласти закляття, що змусить воїнів іти вперед і перемагати.
— І чим же тоді вона буде відрізнятися від Галбаторікса? Як не крути, варденам це навряд чи сподобається.
Катріна облишила своє прання, підійшла до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.
— Я рада, що ти робиш саме те, що робиш,— прошепотіла вона й повернулася до діжки.— Я відчула щось у моєму персні... І подумала, що з тобою сталося лихо.
— Я був у самому серці битви. Що ж тут дивного, коли ти раз у раз відчувала біль?
— Ні. Такого я ще ніколи не відчувала,— спинилась на мить дівчина, не виймаючи рук із води.
Роран саме допив свій ель. Він не хотів розповідати Катріні всіх подробиць тієї історії, що сталася з ним у замку, але водночас розумів, що кохана не заспокоїться, доки не буде знати правду. Коли ж спробувати переконати її в тому, що все було гаразд, то вона, чого доброго, що навигадує собі ще гірше, ніж було насправді. Зрештою, навіщо приховувати цю історію, якщо подробиці битви невдовзі знатимуть усі вардени?
Роран тяжко зітхнув і таки наважився все розповісти. Падіння стіни й порятунок у його оповіді виглядали як захоплююча пригода, тим часом він намагався зайвий раз не наголошувати на тому, що був на волосину від смерті. Місцями він не міг упоратися з хвилюванням і починав затинатися, подовгу добираючи підходящі слова.
— На щастя, ти живий,— мовила Катріна трохи пригнічено, дослухавши Рорана.
— На щастя...— Міцний Молот, опустивши голову, копирсав пальцем надбиту місцину свого кухля.
Хлюпотіння води стихло. Роран відчув на собі пильний погляд Катріниних очей.
— Але ж раніше ти наражався й на більші небезпеки.
— Було таке...
Голос Катріни пом’якшав.
— То в чому ж річ? — спитала вона, здивована його відмовками.— Нема на світі таких жахіть, про які б ти не міг мені розповісти, Роране. Ти сам це знаєш.
Роран так сильно наліг великим пальцем на кухоль, що зламав собі ніготь.
— Коли впала стіна, я вже подумки поховав себе.
— Так зробив би кожен.