Ерагон. Спадок, або Склеп Душ

Паоліні Крістофер

— Глянь! — гукнув він до Арії.

Та кивнула у відповідь, й Ерагон знову затулив вухо. Шум стих так само раптово, як і з’явився. Перечекавши ще хвильку, юнак повільно опустив руки. Він мало не шкодував, що має аж такий чутливий слух. Аж раптом вежа здригнулась. Щілина виросла до кількох футів і стрімко-стрімко поповзла вгору по стіні. Вона ніби блискавкою розколола велетенську брилу, вмуровану над брамою. Замок загрозливо затріщав. Більша частина його відкололась і почала повільно падати.

— Тікайте! — закричав Ерагон, хоч вардени

вже й так кинулися тікати з-під стіни, що стрімко хилилася до землі. Юнак тим часом намагався розгледіти серед них Рорана. Врешті-решт він його помітив. Той опинився в пастці й сипав прокльонами, хоч слова тонули в загальному шарварку. Іще мить — і поруч із ним упало кілька велетенських уламків. Рорана відкинуло назад, та він усе ж таки знайшов у собі сили, щоб скочити на ноги, їхні очі зустрілися. Погляд Рорана був сповнений жаху. Він ніби змирився з тим, що вибратися звідси йому вже не вдасться.

Роран гірко посміхнувся — і в цю мить стіна накрила його.

 

МОЛОТ ПАДАЄ

Ні! — крикнув Ерагон, коли стіна головної вежі з оглушливим тріском упала, поховавши під уламками Рорана й іще п’ятьох солдатів.

Внутрішній двір поринув у сіру хмару пилюки. Юнак крикнув так гучно, що зірвав собі голос. Він почав задихатися, а в роті відчув смак крові.

— Ваетна...— прохрипів Ерагон, змахнувши рукою. Густий сірий стовп пилюки вмить розвіявся, ніби за наказом. Думаючи тільки про Рорана, Ерагон навіть не помітив, яку силу вклав у закляття.

«Ні, ні, ні!.. Роран не може померти... Не може, не може!..» — повторював він так, ніби слова могли щось змінити. І з кожним разом вони все більше її більше нагадували молитву.

Арія й решта варденів стояли поруч. Вони теж задихалися від кашлю й намагалися протерти очі. Уламки стіни розлетілися по всьому двору, і кілька кімнат на другому та третьому поверхах, зокрема й ту, де в жахливий спосіб розпрощався з життям маг, можна було розгледіти до найменших дрібниць. При яскравому сонячному світлі вцілілі меблі виглядали якось гнітюче й занедбано. Тимчасом углиб вежі, штовхаючись і панікуючи, відступали озброєні арбалетами ворожі солдати.

Ерагон пильно глянув на уламки — ті важили сотні фунтів, якщо не більше. Сапфіра й ельфи могли б об’єднати свою енергію, щоб спробувати зрушити їх із місця, та це, мабуть, виснажило б їх ледь не до смерті. А крім того, довелося б витратити дуже багато часу.

Якоїсь миті Ерагон згадав про Глаедра — золотий дракон мав достатньо сили, щоб підняти всі ці уламки, але знов-таки — часу було обмаль. Тим паче, юнак чудово розумів, що з драконом навряд чи вдасться навіть поговорити, а на те, щоб умовити його визволити Рорана й решту воїнів, марно й сподіватися.

У пам’яті юнака ще раз зринув образ Рорана, який стояв перед брамою вежі за хвилину до того, як уламки й хмари пилу поховали його під собою. І в його голові блискавично народився план порятунку.

— Сапфіро, допоможи їм! — крикнув Ерагон і стрибнув уперед.

В останню мить він почув, як Арія щось вигукнула прадавньою мовою. Мабуть, її коротка фраза означала «Сховай це!». А потім, вимахуючи готовим до бою мечем, ельфійка порівнялася з юнаком.

Опинившись на насипі, Ерагон підстрибнув так високо, як тільки міг. Він здирався вгору, перестрибуючи з каменю на камінь. Ця затія була вкрай небезпечна, але тільки так він міг якнайшвидше дістатися до мети.

Останній стрибок — і Ерагон на другому поверсі. Пробігши через кімнату, він штурхнув двері з такою силою, що ті тріснули й зірвалися із завіс. Далі вниз по коридору. Власні кроки й дихання здавалися юнакові такими тихими, ніби в його вухах було повно води.

За кілька секунд Ерагон зупинився перед прочиненими дверима. У кімнаті було п’ятеро озброєних чоловіків, що розглядали карту й голосно сперечалися. Суперечка була дуже палкою. Принаймні жоден із них не звернув на Ерагона ані найменшої уваги.

Просуваючись далі, Ерагон в одному з коридорів ненароком наткнувся на якогось солдата. Точніше, не наткнувся, а налетів,— бо в нього аж іскри з очей посипались, коли він грюкнувся лобом об ворожий щит. Не придумавши нічого кращого, юнак ухопився за щит і потягнув солдата по коридору. Зовні вони нагадували двох танцюристів напідпитку.

Воїн отетерів від несподіванки й брутально вилаявся.

— Що це ти робиш, покидьку? — загорлав він, але за мить побачив обличчя Ерагона і його очі ледь не повилазили з орбіт.— Ти?

Юнак тим часом стис кулак і щосили вдарив чоловіка в живіт, прямо в сонячне сплетіння. Удар вийшов такий сильний, що солдат підлетів ледь не до стелі.

— Я,— відповів Ерагон, коли ворог замертво впав на підлогу.

Дорога була вільна, і юнак знову помчав коридором. Серце аж вистрибувало йому з грудей, калатаючи швидко-швидко.

«Де ж воно, це місце?» — у відчаї думав він, зазираючи в іще якісь прочинені двері. Але там була порожня кімната. Урешті-решт Ерагон помітив наприкінці коридору кручені сходи. Він кинувся по них угору, перестрибуючи по п’ять східців за раз і час від часу скидаючи вниз ошелешених лучників, котрі аж ніяк не чекали нападу з тилу.

Коли сходи закінчились, юнак опинився у велетенській залі з височезною стелею, що нагадувала собор у Драс-Леоні. Він роззирнувся навкруги: на стінах висіли щити, різна зброя й червоні знамена. Під самісінькою стелею в кілька вузьких віконець линуло мляве світло, тож по периметру зали палали смолоскипи. Каміни хапали своїми беззубими пащами запилене повітря, а вздовж двох головних стін стояли важкі темні столи. Прямо посеред зали, спираючись на стілець із високою спинкою, стовбичив закутаний у мантію бородань. Праворуч від нього, майже під дверима, які вели до брами, скупчилось із півсотні воїнів. Побачивши Ерагона, вони здивовано заметушилися, виблискуючи своїм золотим вбранням.