Ерагон
Шрифт:
Трохи помовчавши, старий додав:
— Що ж до кохання, то… раджу вам бути чесними. Чесність — це найпевніший спосіб достукатись до чийогось серця й завоювати взаємне почуття. Ось і все, що я хотів вам сказати.
Здавалося, що насамкінець Герроу засоромився своїх слів.
Він узявся за Роранову торбу:
— Час рушати. Надворі розвиднюється, тож Демптон, напевно, уже чекає.
Роран закинув торбу на плечі й обняв Герроу:
— Я повернуся, як тільки зможу, — пообіцяв він.
— Гаразд! — відповів Герроу. — А зараз іди й не
Нарешті всі попрощалися. Ерагон з Рораном вийшли надвір, озирнулись і помахали Герроу. Той підняв у відповідь кістляву руку й сумно дивився, як хлопці вибираються на битий шлях. Потім він із гуркотом зачинив двері. Щойно цей прощальний звук пролунав у ранковій тиші, Роран несподівано рвучко спинився.
Ерагон теж озирнувся, так, наче востаннє оглядав знайомий пейзаж. Його погляд затримався на самотніх будівлях. Несподівано вони здалися йому такими маленькими-маленькими… Легкий димок, що линув у небо, був єдиною ознакою людської присутності в цьому Богом забутому краї.
— Це був для нас цілий світ, — сумно зітхнув Роран.
— Але ж він не був поганим, — з докором сказав Ерагон.
Роран неуважно кивнув, розправив груди й рушив назустріч новому життю. Хлопці спустилися з пагорба, а рідна оселя зникла за обрієм.
Коли вони дісталися Карвахола, надворі тільки-тільки почало сіріти, але кузня була вже відчинена. Зсередини приємно віяло теплом. Біля горнила, в якому палахкотів вогонь, повільно роздував величезні міхи Балдор. Перед горном стояло чорне ковадло й окута залізом діжка з соляним розчином. На стінах було розвішане різноманітне ковальське знаряддя: велетенські щипці, обценьки, молотки різної форми, долота, напилки, рашпілі, різці, шматки заліза, призначені для кування, лещата, ножиці, мотики та лопати. Хорст із Демптоном стояли біля довгого столу.
Посміхаючись з-під розкішних рудих вусів, Демптон підійшов до хлопців:
— А, Роране! Радий, що ти прийшов. З новими жорнами я маю тепер більше роботи й сам не впораюся. Ти готовий?
Роран підкинув торбу на плечі:
— Так. Коли вирушаємо?
— Спочатку мені треба залагодити кілька справ, але за годину ми вже будемо в дорозі.
Посмикуючи вуса, Демптон звернувся, нарешті, й до Ерагона, а той чогось зніяковів:
— А ти, мабуть, Ерагон? Я міг би й тобі запропонувати якусь роботу, але та, що в мене була, уже дісталась Роранові. Можливо, пізніше, чи не так?
Ерагон силувано посміхнувся й потис мірошникові руку. Той був непоганою людиною й за інших обставин обов’язково б сподобався парубкові, але зараз ліпше б він узагалі не з’являвся в Карвахолі зі своєю роботою.
— Ну от і добре, — крекнув Демптон. Далі він говорив уже тільки з Рораном, пояснюючи йому, як працює млин.
— Усе готове, — урвав їхню розмову Хорст, показуючи на стіл, де було звалено чималу купу втулок. — Можеш забрати їх, коли вирушатимеш.
Чоловіки потисли один одному руки, і Хорст вийшов з кузні, жестом покликавши за собою Ерагона.
Зацікавлений парубок вийшов надвір. Коваль, схрестивши руки, стояв на ґанку. Не озираючись, Ерагон кивнув головою в бік кузні:
— Що ви про нього думаєте?
— Непоганий чолов’яга. Роранові буде в нього добре, — прогримів Хорст. Потім задумливо струсив металеву стружку з фартуха й поклав свою велетенську руку Ерагонові на плече:
— Ти пригадуєш свою сварку зі Слоуном?
— Якщо ви про гроші за м’ясо, то я, звісно ж, не забув, — відповів Ерагон.
— Та ні, хлопче, я тобі довіряю. Я просто хотів би знати, чи той камінь іще й досі в тебе.
У Ерагона тьохнуло серце. «Чого ні з того ні з сього він про це питає? Невже хтось бачив Сапфіру?» — думав юнак, намагаючись не показувати свого хвилювання, а вголос сказав:
— Так, він у мене. А чому ви питаєте?
— Як повернешся додому, викинь його куди знаєш, — з притиском мовив Хорст. — Учора тут були двоє. Загадкові люди в чорному, озброєні мечами. Мороз ішов по шкірі від одного їхнього вигляду. Вони всіх питали, чи не знаходив хто бува такого каменя, як у тебе. Та вони ще й досі тут. Усе нишпорять і випитують.
Ерагон зблід.
— Звісно, ніхто їм нічого не сказав, бо люди не хочуть зайвих неприємностей. Але я знаю декого, хто міг би тебе виказати, — закінчив Хорст.
Ерагон аж заціпенів від жаху. Вочевидь, той, хто закинув камінь на Хребет, таки вийшов на його слід. Або про Сапфіру дізналась імперія. Навіть не знати, що гірше. «Думай! Думай! — наказав сам собі хлопець. — Яйця вже немає. Знайти його неможливо. Але якщо вони знають про його існування, то можуть знати й про те, що сталося згодом… Можливо, Сапфіра вже зараз у небезпеці! Потрібна вся витримка, щоб не виказати себе». Сяк-так оговтавшись, Ерагон нарешті сказав:
— Дякую, що попередили. А ви часом не знаєте, де ті люди зараз?
Голос юнака ледь помітно тремтів.
— Я попередив тебе зовсім не задля того, щоб ти з ними зустрічався! Мерщій забирайся з Карвахола. Повертайся додому.
— Гаразд, — сказав Ерагон, аби заспокоїти коваля. — Якщо ви гадаєте, що так буде краще…
— Гадаю, — вже м’якше озвався Хорст. — Може, я й дарма гарячкую, але ті чужинці мені дуже не сподобались. Буде краще, коли ти пересидиш удома, доки вони не підуть геть. Я постараюсь зробити так, щоб вони не потрапили на вашу ферму, хоч і не певен, що мені пощастить.
Ерагон з вдячністю глянув на здорованя. Він шкодував, що не може розповісти про Сапфіру.
— Ну то я вже йду, — заквапився парубок. Повернувшись до кузні, він попрощався з Рораном, міцно потиснувши братові руку.
— Хіба ти не побудеш тут бодай ще трішки? — здивувався той.
Ерагон сумно посміхнувся. Братове запитання його зворушило.
— Мені нічого тут робити, ти ж усе одно скоро підеш, — відповів він.
— Ну що ж, гаразд, — розгублено сказав Роран. — Мабуть, тепер ми побачимось аж за кілька місяців.