Ерагон
Шрифт:
Блискавки вогняними списами пронизали небо, спалахуючи й миттєво зникаючи. За милю від мандрівників сині зигзаги розсікали височінь до самісінького обрію, а земля здригалася від ударів грому. Це була жахлива й водночас прекрасна картина, чия несамовита краса приховувала в собі небезпеку.
Розбурхана стихія ще довго не вщухала, але наприкінці дня гроза таки минула. З-за хмар знову з’явилася блакить, і сонце, що вже починало сідати, осяяло землю своїм величним блиском. Коли сонячні промені розфарбували хмари барвистими кольорами, усе навколо різко змінилося:
Оновлена земля дихала свіжістю. Голови мандрівникам проясніли, повертаючи їм добрий гумор. Сапфіра потягнулась, вигнула шию й радісно заревла. Коні сахнулися вбік, але в Брома та Ерагона її захват лише викликав посмішку.
Перед сутінками мандрівники влаштувалися на ніч у неглибокій западині. Надто знесилені, аби вправлятися на мечах, вони одразу ж полягали спати.
Одкровення в ЯзуацІ
Хоч під час грози їм пощастило трохи наповнити водою свої шкіряні фляги, уранці мандрівники випили з них останні краплі.
— Сподіваюсь, ми йдемо у вірному напрямку, — сказав Ерагон, закручуючи порожню флягу. — Бо якщо ми не дістанемось до Язуака сьогодні, нам доведеться кепсько.
— Я вже мандрував тут, — спокійно відповів Бром. — До ночі ми будемо в Язуаці.
— Може, ви бачите щось таке, чого не бачу я? — гірко всміхнувся Ерагон. — Звідки ви знаєте, якщо все довкола однакове?
— Просто я орієнтуюсь не по тому, що на землі, а по зорях та сонцю. Вони не дадуть нам збитися з дороги. Ходімо! Пора вирушати. Годі шукати пригод там, де їх нема. Ми неодмінно дістанемось Язуака.
Невдовзі Бромові слова таки справдились. Першою село помітила Сапфіра. Самі ж мандрівники побачили його, тобто якусь темну цятку на обрії, лише під кінець дня. Язуак був далеко, і тільки через те, що лежав на пласкій, наче таріль, рівнині, здавався таким досяжним. Уже ближче до нього мандрівники побачили й звивисту темну стрічку, яка зникала вдалині.
— Це річка Нінор, — показав на неї Бром.
— Якщо Сапфіра й далі залишатиметься поруч, її неодмінно побачать, — озвався Ерагон, зупинивши Кадока. — Може, їй краще сховатися, доки ми будемо в Язуаці?
— Бачиш отой річковий вигин? — сказав Бром, чухаючи підборіддя. — Нехай вона зачекає нас там. Це досить далеко від Язуака, тож ніхто її не побачить, але водночас і досить близько, аби вона від нас не відстала. Ми пройдемо селом, зробимо все, що нам треба, а тоді зустрінемось із нею.
— Мені це не подобається, — сказала Сапфіра, почувши такий план. — Мене дратує, що я маю весь час ховатися, наче який злочинець.
— Але ж ти знаєш, що буде тоді, коли нас викриють, — заперечив Ерагон.
Невдоволено буркнувши, дракон таки послухався й подався собі геть, полетівши низько над землею.
Тим часом обоє мандрівників бадьоро пішли до села, подумки смакуючи ту їжу й напої, що чекали на них. Та коли вони наблизилися, довкола не було жодної живої душі. І лише дим тихо здіймався в небо з десятка димарів. Не змовляючись, Бром та Ерагон зупинилися перед першим будинком.
— Щось не чути собак, — зауважив Ерагон.
— Твоя правда, — тихо відповів Бром.
— Утім, це ще нічого не означає.
— Хтозна, — обережно мовив на це старий.
— Нас би вже мали давно побачити, — не вгавав юнак.
— Звісно.
— Чому ж тоді ніхто не виходить назустріч?
— Може, бояться, — примружив очі Бром.
— Може, — задумано згодився Ерагон. — А що, коли це пастка, і саме тут причаїлись разаки?
— Усе одно нам потрібні харчі та вода, — відповів старий.
— Є ще Нінор.
— Того замало.
— Ваша правда, — роззирнувся навсібіч Ерагон. — То що, заходимо?
— Так, але будьмо хитріші, — сказав Бром. — Це головний вхід у Язуак. Якщо на нас чекає засідка, то якраз уздовж цієї дороги. Ніхто не чекатиме, якщо ми з’явимося з іншого боку.
— Тоді варто об’їхати, — сказав Ерагон.
Старий кивнув, витяг меча й поклав його неред собою на сідло. Ерагон так само дістав лук зі стрілами й напнув тятиву.
Вони обережно об’їхали довкола села й, тримаючи зброю напоготові, пірнули в його вулички. Там було порожньо, на очі трапило тільки мале лисеня, що дременуло геть, побачивши вершників. Темні будинки з розбитими шибками не віщували нічого доброго. У деяких із них двері погойдувалися на зірваних завісах. Коні мандрівників помітно нервували. В Ерагона несподівано зачесалась долоня, але він втримався від того, щоб її почухати. Уже ближче до центру села юнак несподівано зблід і міцніше вчепився за зброю.
— Боже милостивий! — прошепотів він.
Перед ними височіла гора мертвих тіл. Обличчя мерців були спотворені гримасами болю, одяг наскрізь просякнуто кров’ю, криваві плями вкривали стоптану землю. Убиті чоловіки лежали на жінках, яких вони намагалися захистити, матері притискали до грудей своїх дітей і закохані, що хотіли затулити одне одного, лежали разом у холодних обіймах смерті. З усіх тіл стирчали чорні стріли. Нападники не пожаліли ані дітей, ані старих. Але найбільший жах наводив спис, що стирчав посеред руйновища. На ньому стриміло біле тільце немовляти.
Від цієї картини Ерагонові потемніло в очах, він спробував відвести погляд, але обличчя мерців просто притягували до себе. Парубок дивився в ці очі й намагався збагнути, як життя могло так легко покинути їх. «Чого варте наше існування, якщо все може так скінчитися?» — гірко думав він, несподівано відчувши себе геть беззахисним і безпорадним.
Чорною тінню промайнув ворон і всівся на верхівці списа. Схиливши голову, він почав розглядати мертву дитину.
— О ні, ти цього не зробиш, — гукнув Ерагон, напнувши тятиву лука. Полетіло пір’я, і птах упав додолу зі стрілою в грудях. Юнак хотів був витягти ще одну стрілу, але його раптом знудило.