Ерагон
Шрифт:
Думаючи про ельфійку та Смерка, Ерагон узяв глек із водою. Він зробив ковток — рідина мала слабкий присмак, ніби в неї крапнули якихось гидких парфумів. «Мабуть, зілля додають сюди, а також у харчі», — миттю збагнув парубок. Він згадав, як разаки отруїли його минулого разу, але тоді зілля діяло всього кілька годин. «Якщо не їсти й не пити, то з часом я поновлю свою магічну силу й тоді зможу звільнити ельфійку», — задоволено міркував Ерагон, посміхнувшись від самої думки про те, що це можливо.
Незабаром юнакові знову принесли поїсти.
Усі свої сили Ерагон спрямував на те, аби здолати отруту. Йому було дедалі важче думати про щось інше, крім їжі, хоча водночас юнак намагався поновити знання з прадавньої мови, випробовуючи їхню дію. На жаль, коли він вимовляв закляття, геть нічого не відбувалось. Ерагон ледь не кричав від люті й власного безсилля.
За якийсь час йому принесли обід, який полетів у вікно слідом за сніданком. Юнак відчував страшенний голод, та ще дужче йому дошкуляла спрага. У горлі пересохло, а думки про холодну воду не йшли йому з голови. Тільки неймовірним зусиллям волі Ерагон змусив себе не дивитися на триклятий глечик.
Від сумних думок юнака відволікла метушня в коридорі. За дверима камери хтось голосно говорив:
— Вам туди не можна! У мене наказ нікого не пускати!
— Та невже? І ви ладні за це померти, капітане?
— Ні… — почав був вагатися охоронець. — Але король…
— З королем я сам про все домовлюсь! — змінив тон його співрозмовник. — Відчиняйте двері!
За мить у замку заскрипів ключ, і хлопець, швидко відійшовши вглиб камери, спробував набрати байдужого вигляду. «Я мушу поводитись так, ніби нічого не розумію, — вирішив він. — Нехай там що мені казатимуть, я буду клеїти дурня».
Коли двері відчинились, на порозі стояв Смерк. Його обличчя було схоже на посмертну маску, неначе на відполірований череп хтось натягнув шкіру.
— Привіт! — вишкірився гість у глузливій посмішці. —Я довго чекав на зустріч з тобою.
— Хто ви? — ледь чутно спитав Ерагон.
— Яка різниця, — відповів Смерк, сідаючи на стільця посеред камери. — Моє ім’я все одно нічого тобі не скаже. А ось ти… хто ти такий?
Здавалося, питання було зовсім нехитре, та хлопець виразно відчув у ньому якусь підступну пастку.
— Я не знаю, — знизав він плечима. — Мене звати Ерагон, але ж це нічого про мене не говорить… Хіба не так?
— Можливо, — зареготав гість. — А ти не такий уже й простак, мій юний вершнику!
Несподівано різко він схилився до Ерагона й злісно прошипів:
— Здається, ти не зрозумів. Я питаю про твоє ім’я.
— Ера… — почав був парубок.
— Ні! Не це! — махнув рукою Смерк. — Хіба ти не маєш іншого імені, того, яке вживають лише зрідка?
«Йому потрібне моє справжнє ім’я, аби мати наді мною владу! — злякався Ерагон. — Але ж я й сам його не знаю… Треба вигадати бодай якесь, аби відкрутитись».
І тут хлопцеві спало на думку обернути все це на власну користь, а водночас ще й налякати непроханого гостя. Він переставив у власному імені кілька літер, дурнувато закивав головою й нарешті сказав:
— Так-так, Бром колись говорив мені… Це було… — якусь мить юнак повагався, а потім мовив, дивлячись просто в очі Смеркові: — Воно звучало Ду Сундавар Фреор, що дослівно означає «кінець смерканню».
У камері запанувала гнітюча тиша. Здавалося, Смерк так і закляк на своєму стільці, обмірковуючи щойно почуте. Ерагон уже злякався, чи не зайшов він часом надто далеко, тому поквапився простодушно спитати:
— А що ви тут робите?
— Втішаюся перемогою, — сяк-так оговтавшись, відповів гість. У його голосі вже не було колишньої рішучості, так, ніби всі його плани раптом зійшли нанівець. — Зараз у мене важливі справи, але доки мене не буде, я раджу тобі добряче подумати, кому ти збираєшся далі служити: королеві, себто вершникові, який усіх вас колись зрадив, чи мені, досвідченому в таємних мистецтвах.
А вже виходячи, Смерк зупинився й кинув погляд на глек із водою. Його обличчя враз скам’яніло.
— Капітане! — гаркнув він у коридор.
— Що таке, хазяїне? — виріс у дверях широкоплечий вояк з мечем у руці.
— Наш друг не п’є води, — спокійно сказав Смерк. — І чого б це?
— Не знаю, наглядач запевняв, що забирає порожній посуд, — захвилювався охоронець.
— Ну що ж, гаразд, — заспокоївся гість. — Але слід бути впевненим, що хлопець п’є.
Схилившись до капітана, Смерк зашепотів йому щось на вухо. Ерагон розчув тільки те, що йшлося про якусь «додаткову дозу про всяк випадок». Нажаханий капітан кивнув, а грізний гість знову звернувся до юнака.
— Ми ще поговоримо, — пообіцяв він. — Я захоплююся всякими іменами і з величезним задоволенням поговорив би про твоє, тільки більш докладно.
Від того, яким тоном це було сказано, у Ерагона похололо в грудях.
Коли Смерк з охоронцем пішли геть, хлопець упав на ліжко й заплющив очі. Бромові уроки не пройшли марно, тож за якийсь час він знову взяв себе в руки. «Я маю силу, — заспокоював юнак себе. — І наступного разу мушу нею скористатися». Гупання солдатських чобіт укотре перервало його думки.
Сповнений тривожним передчуттям, Ерагон підійшов до дверей і встиг побачити, як двоє солдатів тягнуть ельфійку по коридору. Коли вони зникли, Ерагон у розпачі сповз на підлогу й знову спробував скористатися магією. Але в нього вкотре нічого не вийшло — він був іще надто слабкий.
Юнак визирнув у вікно й, споглядаючи затихле місто, заскреготав зубами. Була пообідня пора. Ерагон зітхнув і налаштувався на довге чекання.
Битва зі Смерком