Ерпіди на планеті Земля

А

чи траплялося коли-небудь з вами отаке? Захочеться чогось дуже-дуже, аж терпець уривається, а воно і збувається. Як у казці! І не просто збувається, а зробиться всього цього в сто разів більше від найсміливіших побажань.

Отаке сталося з Ванею Гордієм. Гордій — його прізвище, хоч і звучить як ім’я чи прізвисько якогось чванька. А дідусь Вані зветься Гордій Гордій — де ім’я, де прізвище? Спробуй розкумекай. Односельці тому й звуть діда Подвійний Гордій.

Так-от… Устав сьогодні Подвійний Гордій вдосвіта, вийшов надвір подивитися на схід. Чи рожевіє там? Чи добра буде погода? Прикидав, як ліпше одягтися до лісу — збирався йти по гриби. А погода обіцяла бути доброю, жоден листок не ворушився. І тихо ще було, тільки десь гула машина та кукурікав безтолковий Голобородьків півень. Кричав не в пору, бо всі півні давно вже відспівали втретє.

Так-от милується дід Гордій сходом сонця і раптом бачить, як від рожевого небокраю відокремилася стрімка смужка, черконула-блиснула по темному північному боці неба, вибухнула вогнем над Партизанським лісом і згасла. І прозвучало, ніби хто струснув у повітрі цупким полотном, а потім ще й грім бабахнув, аж луна прокотилася — “Ах, ах, ах!”

Увійшов дід до хати і повідомив:

— Метеорит на ліс упав.

— Ну-у?! — схопився з постелі Льоня, старший брат Вані.

А вже від його крику і Ваня прокинувся:

— Коли-и?! Не може бути!

— Може. Тільки-но… — спокійно сказав дід. — Іди, Олексій Гордійович, я підміню, — звернувся він до сина, взяв з його рук ополоник і почав сам наливати на сковороду млинець.

Це в сім’ї Гордіїв як ритуал: тісто на млинці замішувала мати, декілька штук пекла для себе і бігла на ферму. Вона дояркою працює в колгоспі, клопоту в неї багато. Млинцеву естафету приймає батько, смажить заодно й сало на сковороді, бо із сметаною не любить. Хутенько снідає і прямує на колгоспний двір. Там стоїть його трактор, чекає робота. До каструлі з тістом приступає дід, він пече для себе і для Льоні — старшокласники ходять до школи в першу зміну. Коли Ваня затримається в постелі — йому іти в другу зміну, — то потім пече млинці сам собі. Усі люблять, щоб були вони свіженькі та гарячі.

— Діду, присягайсь! Ти не вигадав про метеорит? — затурсав Ваня діда за руку.

— От тобі й маєш… Не віриш — перевір. Може, навіть болід, а не метеорит, бухнуло на тім боці міцно. — Дід був не якийсь там старосвітський, а сучасний, начитаний.

— Ми всім класом прочешемо ліс, тільки дай детальніші координати, — смикав його Льоня з іншого боку.

Любив він іншомовні слова.

— Коли вогонь блиснув, то міг і ліс загорітися. Заскочу в правління, лісникові подзвоню, хай перевірить, — сказав батько і ступив за поріг.

— Небесне явище — штука оманлива, — сказав дід. — Думаєш, далеко все було, а воно близько; думаєш, близько, а воно — в космосі. Одне можу сказати: якраз на півночі був той спалах.

Ваня помився похапцем, сів до столу разом з Льонею. Не подобалося йому, що всі так зацікавилися тим метеоритом. Їв ніби не своїм ротом, бо голова його була забита думками. “Невже і справді метеорит?! Невже і в нас таке диво сталося? От би мені знайти його, притягти в школу!” Геть забув Ваня, що вчора не доробив уроків: треба ще дорозв’язувати стовпчик прикладів з математики, довчити вірш. “Метеоритам назви дають… Цікаво, як наш назвуть? “Клинцівське диво”? Село ж наше Клинці… А коли я знайду його? “Метеорит Івана Гордія”? Хоча б Льоня відразу не завернув

до лісу… Ні, в нього часу не буде, на уроки запізниться. А от дід — може. Нібито по гриби піде, а сам туди — шмиг! Він же ліпше знає, де впав, нам навмисне не каже…”

Уже й Льоня схопив сумку з книгами і зошитами, зник за дверима, вже й дід заметушився по хаті, вибираючи, в що краще взутися, щоб і тепло було, і зручно. Поспішав дідусь, усе давав останні вказівки Вані. А той не чув, про що говорив дід, у його голові одне було — метеорит.

— Добре, добре… — відказав невпопад на дідові розпорядження.

Оте “Добре, добре…” він ще не раз повторював, ідучи вслід за дідом. Дуже не наближався, щоб той не впізнав, хто за ним чимчикує. Але й не відставав, щоб не загубити з очей. Дід не оглядавсь, тільки Жучок кілька разів зупинявся і дивився в бік Вані. І, мабуть, не впізнавав, бо не мчав до нього, метляючи хвостом. А може, песик вирішив, що сьогодні з дідом буде цікавіше?

Ваги портфеля з книгами і зошитами Ваня спочатку не відчував. Не чув од хвилювання і землі під ногами. “Сплять ще, лайдаки… — думав про дружків. — Хай сплять, хе-хе… Нехай пухнуть од сну, хо-хо! — тішився він. — І Петя Голобородько спить, хі-хі, прицмокує спросоння губами. Ото кусатиме лікті, коли побачить, що я приволік до школи!”

Дорога вела з Клинців на північний захід, у Березівку. Там школа, там центральна садиба колгоспу. Йти трохи більше кілометра, і коли б не березовий перелісок, що примикав до Партизанського лісу і перебігав дорогу, то було б видно і школу, і навіть будинки колгоспників. Біля переліска від гравійки відбігає вправо лісова дорога і веде в Партизанський ліс. Дід звернув на неї, постать його замиготіла серед беріз та кущів і зникла. Дід — бувалий партизанський розвідник. “Сховався десь за кущем і чатує за мною… — подумав Ваня і кинувся бігти. Але скоро захекався, перейшов на ходу. — Треба відстати, хай іде собі, хай ховається. А то увечері наговорить матері, що я не о дванадцятій до школи вибрався, а зранку… Не зробивши уроків! Ще портфель цей… І навіщо я взяв його! Скажу завтра Олегу Максимовичу, що боліла голова… чи живіт. А сьогодні зовсім до школи не піду. Шкода, що дід Жучка забрав. Він би і мені знадобився…”

Сонце світить ззаду, і вся долина в переліску поперіщена світлими і темними смугами та плямами. На траві роса як біб, і черевички Вані відразу набухли і розкисли від вологи. У них чавкало і пищало, ноги змерзли. Але хутко Ваня звик і перестав на це звертати увагу. Очі звично нишпорили туди-сюди, заглядали під ялинки і кущі ліщини. Зірвав кілька підберезовиків та красноголовців, одного боровика і схаменувся: “Я ж не по гриби прийшов! А що з ними робити?” Нанизав їх на гострі сучки — висохнуть, то білки підберуть.

І знову заходив то праворуч, то ліворуч, то до дороги, що завертала до Партизанського лісу, то до гравійки, що вела в Березівку, то знову назад. Діда ніде не було видно, мабуть, відразу подався в глиб Партизанського лісу.

Через якийсь час Ваня відчув: у нього нема бажання відхилятися ні вправо, ні вліво! Хочеться іти просто на північ, ніби хто підказував цей напрямок чи дав у руки невидиму натягнуту нитку: тримайся за неї, іди швидше! І він слухався цього невиразного наказу, хоч вже не тямив, куди біжить, де спиниться. Йому навіть не хотілося оббігати кущі, а чомусь закортіло продиратися через них, як ведмідь крізь малинник. Ваги портфеля знову не відчував. “Що зі мною?! Хто мене тягне?!” Він готовий вже був безсило впасти на мох, але побачив біля ялинки сірий камінь-валун правильної форми. Валун нагадував гарбуза, тільки великого. Присів на камінь, кинув портфель убік, витер піт з лоба. “Де це я опинився? Добре, що сонце світить, а то можна було б заблукати”.