Ерпіди на планеті Земля

Мисько Павел Андреевич

І тільки тоді клас ахнув, загомонів. Усі кинулися до Льоні. Хто питав, як це йому вдалося вивчити самому французьку мову, коли в них у класі проходять англійську. Хто від захоплення міцно плескав його по плечу, ніби хотів зламати ключицю. Дівчатка збігали до умивальника, намочили свої хустинки і почали прикладати холодні компреси на Льонин лоб, щоки, тім’я. Однак він уже трохи очуняв від усього, що на нього звалилося, і став оборонятися: “Відчепіться!” Льоня був ще розгублений і кволий. Та раптом на питання хлопців почав відповідати… по-японському! Ніхто,

звісно, його не розумів, думали, що він просто кривляється, перекручує абияк слова. Тільки одна дівчинка, найвразливіша, співчутливо кивала головою, гучно сопіла в носовичок — плакала.

Скрипнули, широко розчинилися двері. До класу ввійшов директор школи, потім учителька англійської мови Марія Данилівна. За ними протиснулися разом Світлана Андріївна і прибиральниця тітка Магда. Марія Данилівна і Льоня відразу почали говорити англійською мовою так швидко, що в класі їх ніхто не розумів. А потім і в Марії Данилівни поповзли брови на лоб, бо Льоня перейшов на африканську мову суахілі, потім на мову південних кхмерів з Кампучії — десь у Південно-Східній Азії ота далека Кампучія.

Поки Льоня так говорив, не слухаючи, що запитують у нього директор і вчителька, тітка Магда заспокійливо гладила плече хлопця і сумно кивала головою: “Бідна дитина… От до чого наука доводить… І то треба так навантажувати дітей!”

Директор обережно взяв Льоню під одну руку, тітка Магда під другу, і повели з класу. Світлана Андріївна і Марія Данилівна пішли за ними слідом, наставивши перед собою руки. Може боялися, щоб Льоні не стало зовсім погано і він не перекинувся назад.

4

Жучок нетерпеливо поскімлював, перебирав передніми лапами, Ваня погладжував його, тулив до себе: “Тихо… Заспокойся!” Поглядав на Ерпіда: чи скоро він перестане розводити свої антени і заговорить?

І раптом той заговорив, але тихо, немов сам до себе:

— Вашою мовою це називається бідою…

— Ти про що?

— Ерпід-два не вийшов на зв’язок у визначений час. На мої сигнали теж не відповідає.

— То, може, де дуба дав.

– Інформацію не зрозумів. Дуб — дерево. Як може Ерпід-два дати дуба, коли в нього нема нічого подібного? І кому він міг дати цього дуба?

— Я хотів сказати, що, може, розбився при посадці чи зіпсувалося щось.

— Не розбився. З корабля спостерігали за ним, і перший сигнал від нього дійшов добре — приземлився вдало. А потім якесь нерозбірливе мурмотіння замість радіосигналів і вигук: “Бачу багато-багато будинків, а не дерев. Багато людей”. А це ж я мав приземлитися в місті, а він у лісі. Все вийшло навпаки, завдання можемо не виконати — не на те запрограмовані.

– І справді ж… Каша заварилася.

– Інформацію не зрозумів. У кого заварилася каша, де, з яких круп?

— Це я хотів сказати: чорт його знає, що трапилося.

– Інформація введена неправильно. Чорт нічого не може знати. Як свідчить тлумачний словник, це міфічна, казкова істота. Вигадана.

— Ой, з тобою говорити неможливо. В мене скоро всі гвинтики в голові

порозгвинчуються від такої розмови.

– Інформація введена неправильно. Гвинтики вашою мовою — деталі машин і механізмів. У людини такого нема, є клітини. Вони бувають різної форми, різного призначення. В кожної своя будова мембран, своє електричне поле.

— Цього ми ще не проходили. Але даю тобі слово: зі мною не пропадеш. Я допоможу тобі виконати завдання.

— Я тебе передав уже в усіх десяти вимірах. Але тебе одного мало. Вимагають ще як мінімум двох дорослих — жінку і чоловіка.

— Ходім до мене додому. Я познайомлю тебе з мамою і татом. А може, і діда передаси? Гордій Гордій, Подвійний Гордій… Він будь-кого заткне за пояс.

— Дід — богатир, велетень? Навіщо йому затикати когось за пояс? Це гра така?

— Не велетень він, а звичайна людина. Але в усьому світі такого нема. У нього і ордени, і медалі є, він партизаном був, розвідником.

— Кандидатура підходить, можна і діда.

— Чого ж ми гав ловимо? Я тебе зараз на плече… ось так… — Ваня ухопив Ерпіда під пахви, хотів було підняти та покласти собі на плече. Але Ерпід був такий важкий, що навіть з місця не зрушився. — Ого! Мабуть, сто кіло…

— Дев’яносто дев’ять кілограмів і дев’ятсот дев’яносто грамів. Та я хочу сказати, що ми гав не ловимо і не будемо ловити. Тваринний і рослинний світ, грунти має досліджувати Ерпід-два. Мені доручено підтримувати з ним зв’язок.

Ерпід замовк, заморгав жовтою і зеленою лампочками, заворушив вусами. Ваня зачекав трохи, потім похитав головою: “З цим Ерпідом живіт можна надірвати від сміху”. Пішов за ялинку, куди кинув половинку панцира. Почав розглядати її уважніше. Не гладкою вона була зсередини, а буцім від грецького горіха. Були там і горбки, і западинки, і перегородки.

Наскубав зеленого моху, прикрив, приховав її (про другу половинку зовсім забув). Потім так само вчинив з портфелем. Задер догори голову, щоб запам’ятати якісь особливі прикмети. І нічого такого не знайшов. Тоді нарвав довгих стебел дерези, оповив ними найближчу березу. Прийде сюди пізніше, відшукає панцир, віднесе в шкільний музей. Навіть уявив, як покладуть його в самому центрі кімнати на підставку, а на підставці буде табличка з написом: “Космічний об’єкт. Знайдений Іваном Гордієм біля села Клинці”. Повернувся до Ерпіда.

— Ну що, знайшовся братик?

— Знайшовся. Я піймав його аварійний сигнал, запеленгував координати. Мій висновок: до корабля на орбіті його сигнали не доходять тому, що він не може спрямувати антену в потрібний бік.

— Що ж там у нього за лихо-біда? Треба йти на виручку. А ти не можеш сказати, скільки до нього кілометрів?

— Тридцять дев’ять кілометрів і чотириста п’ятнадцять метрів. Курс — північний схід.

— Північний схід… Північний схід… — завертівся Ваня, метикуючи. — Так у тому ж боці Мінськ! А до нього п’ятдесят чотири кілометри. Ми вчора їздили туди в пересувний звіринець, то шофер казав, що спідометр накрутив п’ятдесят чотири.