Ерпіди на планеті Земля
Шрифт:
— Коли молоді, то трохи зеленуваті. А вже дорослі — спілі, не такі зелені.
— Ой, комедія… Так що, ваші зеленці ніколи не сплять, не відпочивають?
— У вас дві півкулі мозку і в зеленців дві. Тільки в них значно більші, у них ніби подвійний мозок.
— Спарований мозок, чи як?
— Хай буде спарований. Тому і голови й зеленців роздалися вшир, не такі круглі, як ваші. Один мозок працює, другий відпочиває, потім навпаки. Сонця в нас неоднакові, і кожен мозок пристосовує організм до свого сонця. А
Наближалася ще одна машина, з капустою. Ваня голосував їй і на Ерпіда показував, але вона не зупинилася.
Загальмувала тільки наступна, з морквою. Крім шофера, в кабіні нікого не було, і Ваня зрадів: пощастило.
Молодий веселий шофер сплигнув на землю, обійшов машину спереду.
— Куди вам треба? — запитав і присів навпочіпки, зробив з пальців “козу рогату” і полоскотав Ерпіду живіт: — Вусі, бусі, бусі!
Сталося неймовірне. Ерпід увігнувся, навіть ручками прикрив те місце, де був пупок, і зареготав, як дитя.
Шофер від несподіванки присів у пилюку.
Ваня так само розгубився, але швидко опанував себе.
— У Мінськ ми. Дуже поспішаємо, не можемо автобуса чекати!
— Живий експонат?! Зліт юних техніків, чи що? Дивись, він мені лампочками підморгує! — Шофер поволі встав, струсив пилюку із штанів.
— Дядечку, запізнюємося ми! Виручайте! — як не молив Ваня, але нічого більш не тлумачив.
— До райцентру можу. До магазину моркву везу. Хочеш похрумкати? — Хлопець взяв з кузова дві великі морквини, подав Вані.
— Щасливої дороги! — раптом сказав Ерпід.
Шофер уже йшов сідати за руль і знову повернувся до них.
— Це він сказав?! — хлопець зробив губами “уф-ху-у…”, похитав головою. — І треба ж таке видумати! Ай-я-яй, ну і головасті діти пішли. Чий же ти будеш?
Ваня сказав.
— Знаю, знаю Олексія Гордійовича… Привіт батькам геніальних дітей!
Машина ревнула, ривком зрушила з місця. “Хе, а що ти сказав би, коли б знав усе?” — подумав Ваня.
— Мені він сподобався, я записав його, — сказав Ерпід.
— Не спиш у шапку. Молодець… Давай руку.
Ерпід простягнув йому руку і сказав:
– Інформацію не зрозумів. Чому в шапку? Зеленці не сплять, то чому повинен спати їхній Ерпід?
Ваня не тлумачив, а — скреб, скреб, скреб — почистив об гострий кант його руки морковку, з апетитом захрумав.
— Заморю черв’ячка. А то кишки марш грають.
– Інформацію не зрозумів. Якого черв’ячка і яким препаратом будеш морити? І кишки не музичні інструменти, вони не можуть грати.
— Жерти хочеться, зрозумів?
— Зрозумів у відповідності із закладеною в мені програмою, хоча сам їсти хотіти не можу.
— А ваші зеленці бувають дітьми?
— Бувають. А потім ростуть у відповідності з програмою. Кожному
— Замість підйомних кранів?
— Можна й так вважати. Вирощують і ліліпутиків, і міні-зеленців. Дивлячись для якої мети, якої роботи. Екіпаж космічного корабля, що на орбіті, складається з ліліпутиків.
— Ну й додумалися! А коли я, наприклад, не захочу бути міні-зеленцем, а нормальним? Чи велетнем? А будучи велетнем, збунтуються і…
— Такого в нас не може бути. Всі хотіння, всі думки контролюються. Зеленці хочуть тільки те, що потрібне для всіх, для нашої цивілізації.
— Ох-хо, сумно ж у вас там. Мухи здихають від нудьги.
— Нема в нас мух. Ніяких комах нема, ніяких тварин, птахів, риб. А рослини є, тільки не зелені, а фіолетові. Низенькі такі… І вода є.
— Я свою землю ні на що не зміняю. І ні за що на світі! Невже вам не хочеться мати хоча б, пташок? Солов’я послухати, жайворонка, шпака, зозулю? Ку-ку, ку-ку…
— Завдання нашої експедиції — вивчити таку можливість. Можливо, колись ми запозичимо в землян дещо.
— Запозичуйте, мені не шкода. Тільки чи знаєте, що в нас ще і всякі мікроби, бактерії, віруси є? Вони такі малі, що не побачиш без мікроскопа. Серед них такі гади є, такі паразити! Через них багато хвороб усяких, люди помирають.
— Паразитів нам не треба. Їх ми не будемо брати.
— А вони самі вже набралися. Знаєш, скільки на тобі вже всяких бактерій, мікробів? Мільярди!
— Про це знаємо. Їх ми не візьмем, — вперто повторив Ерпід.
— Стійте! Стійте! — кинувся Ваня навперейми машині з будою мало не під колеса.
Пронизливо завищали гальма. Відчинилися дверці кабіни, на підніжці повстав шофер — дядько в літах.
— Ти що — здурів? Жити набридло? — затряс він із-за кабіни кулаком.
— Дядечку, миленький! Нам дуже в Мінськ треба! Терміново! Ви ж у Мінськ чи ні?
— У Мінськ, у Мінськ… — усе ще злостиво пробурчав шофер. — А до тюрми через тебе не хочу сідати. Зійди з дороги!
Ваня не сходив. В очах у нього заблищали сльози.
— Дядечку…
— Ну куди я тебе подіну? Повний кузов ящиків з яблуками… Та й мотор щось барахлить, може зовсім машина стати, — наполягав на своєму шофер.
— Третя свічка не дає іскру, — ненароком сказав Ерпід.
Шофер тихо, з якимось шипінням свиснув.
— Це він… Це воно… Ну, коробка ця твоя, говорить?! І щось кумекає в роботі автомобіля?!
— Коли сказав, значить, кумекає. Він в електриці розбирається. Електронний робот.
— До столиці чого? На виставку?
— На виставку. — Ваня і цьому шоферу не розказав усього про Ерпіда.