Ерпіди на планеті Земля
Шрифт:
— Ти лежи, лежи. Поспи, тобі полегшає. Я скажу, коли буде Мінськ, — лагідно говорив дядько Микола.
— Мамо… Тату… — промимрив ще Ваня і… заснув.
Він не чув уже, як говорив Ерпід:
– Іван Олексійович Гордій… Я чую твої думки. Не бійся… Твої батьки не будуть турбуватися, переживати, де ти дівся. Вони навіть не помітять, скільки минуло часу. Спи!
Але раптом Ваня прийшов до пам’яті і цілком виразно сказав:
— Ти тільки обережно зі своїми фокусами… — і заснув остаточно.
Дядько Микола тихенько, мов над колискою, заспівав:
В
Де клубочиться нічний тума-а-ан…
Мама Вані, Ганна Макарівна, мала голубу мрію: хоч раз побачити за столом усю свою сім’ю. Бо що це за сім’я, коли вона ніколи не може зібратися разом? У всіх свої справи, турботи, своя біганина… І ось щоб зібралися всі за столом, і щоб вона була вільна в той день, і був би у неї тільки один клопіт — нагодувати вдосталь усіх млинцями. І всі б їли не поспіхом, не давлячись, а поважно, смакуючи — хто з маслом, хто з салом, хто з манкою, хто із сметаною, хто з молоком, хто з варенням… І вона так само снідала б разом з усіма і бачила б, як і старшим, і дітям смачно, які всі задоволені, як дякують їй…
І сьогодні, поспішаючи з ферми, з вранішнього доїння корів (ферма майже на однаковій віддалі від Клинців і Березівки), Ганна Макарівна пестила свою мрію. Хоч знала, що такого не може бути, нікого ж дома нема, хіба що сам Ваня. Навіть дід і той сьогодні не всидів дома, нічого не допоміг по господарству — помчав до лісу. Знайде чи ні того гриба, а от день змарнує. Старий, що малий. Значить, їй доведеться сьогодні поратися по господарству, готувати обід. І добре було б викопати на присадибній ділянці хоч сотку картоплі. Люди вже кінчають вибирати на городах, а Гордіям усе нема коли.
Погодувала свиней і курей, вимила посуд, поприбирала в хаті, поставила у піч варити обід. На газовій плиті гірше — не відійти, стій та стій круком.
Вискочила із заступом на город. Копала й копала, вивертала кущі, але картоплю не збирала, чекала, щоб підсохла. І даремно не збирала, бо Голобородьків півень уже чатував із-за плоту, чекав свого часу. І тільки пішла вона з городу, той відразу перелетів через пліт. “Ко-ко-ко!” — покликав за собою голодну ватагу курей, щоб через кілька хвилин залишити від картоплі саме лушпиння.
А Ганна Макарівна забула про все. Плин часу спинився для неї. Їй раптом здалося, що ще досвіток, до того ж — свято, всі одсипаються. А вона потурбувалася, встала, щоб підготувати всім сюрприз, насмажити млинців. Та стільки, щоб усі наїлися досхочу і ще залишилося.
Узяла найбільшу, літрів на десять, каструлю, всипала муки, солі, цукру, бухнула дзбан кислого молока, збила яєць, старанно все змішала, додала соди і знову помішала.
Пекла на двох сковорідках, на плиті. Не пекла — священнодіяла. Серце її мліло від задоволення, шипіння тіста на сковорідках звучало для неї найкращою музикою.
Усе вище росла гора млинців, наближалося дно каструлі. І раптом біля воріт ревнула машина, загукали доярки:
— Ганно, Ганно! Гордіїхо!
— Де ти пропала? Чекали, чекали,
— На обідню дойку запізнюємося!
Ганна Макарівна відчинила вікно, закричала на них пошепки, замахала:
— Тихіше, сороки! — і вибігла надвір, до вуличних воріт. — Ви куди так рано? Мої ще сплять, ніхто не снідав.
— Який ранок?! Яке сплять?!
— Ой, жіночки, вона не при своєму розумі!
— Полудень уже! Сонце ондечки, бачиш?
— Лізь швидше в кузов! Ми твоє відро захопили! — знову закричали жінки.
— Відчепіться ви! Млинці он горять! — відмахнулася від них, як од порожнього місця, Ганна Макарівна і поспішила до плити.
Жінок наче паралізувало. Трохи посиділи ошелешені, а шофер не витримав такого затишшя, посигналив: “Пі-і-іп!” Тоді доярки почали швидко злазити з машини. Перемовлялися, божкали, бідкалися:
— Ой, що ж то діється на світі?!
— Жіночки, чули? їхнього ж Льоню і вчителя Олега Максимовича “швидка” повезла в лікарню! Так само щось з головами не в порядку.
— А Ганна, видно, нічогісінько про Льоню не знає!
— Пошесть якась напала! Епідемія!
— Ага! І до Ганни добралася!
Доярки ввалилися в кухню. Ганна Макарівна закрутилася біля плити — розрум’янилася, погарнішала.
— Ой, хіба ти на роту солдат печеш? — здивувалися доярки. — Може, сто штук уже!
— Тихо, я зараз побуджу своїх солдатів! Мої такі їдуни, що і вчотирьох упораються, — Ганна Макарівна витерла об фартух руки, підійшла до дверей покою. Прочинила, обережно просунула голову: — Агу-у! Мужички, вставайте. Ой, леле, де ж вони… От жартуни, сховалися у спальні… - Перейшла покій, відчинила двері спальні. І нікого не знайшла. — А-а, надвір повилазили через вікно. Пожартувати хочуть… Але вони зараз з’являться. Зараз! — На її обличчі блукала така посмішка, ніби Ганна Макарівна з хвилини на хвилину чекала від них якогось розігрування.
— Ганно, ти заспокойся… Бачиш, давно нікого нема!
— Ти не хвилюйся, Ганночко! Ти приляж, відпочинь!
— Ага! А ми твою групу подоїмо! Візьмемо до дві-три корови кожна — і подоїмо.
Хто з жінок задкував до дверей, переполохано намацуючи ногами поріг. Хто спробував забрати з рук господині ложку і каструлю, бо Ганна Макарівна знову взялася наливати млинці, вишкрябуючи останні краплини тіста.
— Я зараз допечу і каструлю помию… І треба ще сала насмажити… Мій Олексій вельми ж любить, щоб на сковороді було туку повно, а в ньому ложечка сметани. А може, більше наколотити млинців, може, мало буде цих?
— Олексій твій давно в полі вже, оре!
— Яке ма-ало?! І ці задубіють, доки прийде хто їсти!
— Жіночки! Розбирайте млинці! Не дамо добру пропасти! Ганно, поїдеш із нами, може, де зустрінемо твоїх Гордіїв, то на ходу погодуємо!
Забрали-таки каструлю і ложку, вимкнули плитку. Силоміць повели Ганну Макарівну з собою. Може, побуде на свіжому повітрі, проясниться в голові.
Посадили Ганну Макарівну в кабіну, втиснулася і ще одна доярка — пильнувати, щоб не вискочила Гордіїха на ходу.