Ерпіди на планеті Земля
Шрифт:
Виключні організаторські здібності були в Гриця. Ваня тільки підходив помалу за Ерпідом та посміхався, погладжував Жучка, щоб заспокоїти: песик нюхом чув звірів і нервово поскимлював, виривався.
— Дорогу, товариші! Дорогу! — метушився Гриць. — І кліток не заступайте, дайте Піпетці добрий огляд!
Ерпід зупинився був біля першої клітки, але тут же старанно
— Ракурс не той… Низько… Звіра під назвою пантера я погано бачу.
— Низько?! — вигукнув Гриць. — Ми це миттю… щось придумаєм. Хлопці, я позавчора тут десь ноші бачив… Розшукати!
Декілька його друзів кинулися в різні боки майданчика-чотирикутника, обставленого вагончиками-клітками. Заглядали в кожний куток, у кожну щілину, під кожний вагончик. Урешті пролунав радісний крик: “Є-є-є!”
Знайшли ноші біля клітки з написом “Мишко-артист”. Ношами, мабуть, нещодавно користувалися працівники, прибираючи у ведмедя, бо хлопчики почали рвати траву, витирати нею дощане дно нош.
Жучок усе рвався з рук, і Ваня сказав:
— Почекайте! Дайте собаці добре понюхати, — і підніс його до носилок. — Слід! Нюхати!.. Мишка-ведмедя нюхати! — і Жучок нюхав, нервово смикаючись з рук, диблячи на загривку шерсть.
— Піпетка, ал-лє-оп! — скомандував Грицик Ерпіду, ніби якому мопсу в цирку.
Ваня не бачив, як Ерпід в’їжджав на носилки, його з Жучком відтиснули вбік. Почув тільки Ерпідову репліку:
— Я — Ерпід, Електронний робот-поліглот ізольованої дії. Я не можу бути піпеткою.
— Ти не ображайся, гаразд? — чувся голос Гриця. — У нас у всіх прізвиська є. Я — Рябий, Андрій — Не дурій, Сьомка — Тіки-так, Женька — Чмих… І ніхто не гнівається! Веселіше з прізвиськами!
Ваня побачив, як четверо найміцніших хлопчиків підняли ноші на рівень своїх плечей і закректали від вантажу. Ноші хитнулися, Ерпід нахилився і мало не впав під ноги. Ноші знову опустили додолу.
— По двоє беріться за кожну ручку! — розпорядився Рябий, але сам не взявся і на цей раз.
Ноші підняли вже не вчотирьох, а увісьмох, приладнали ручки на плечі і так понесли вздовж ряду кліток, зупиняючись біля кожної. І біля кожної клітки Ерпід чемно казав: “Дякую щиро… Несіть, будь ласка, далі”. І ця чемність залізного чоловічка звеселила весь почт. “Ой, потіха!” Діти аж підскакували від захоплення, а дехто і в долоні сплескував: “Ну й Піпетка-Ерпідятко!” Ніби Ерпід дякував особисто кожному з них і ніби це їм купили таку незвичайну іграшку.
Обійшли носильники всі чотири боки звіринця, повернулися знову до виходу. Потримали трохи ноші так, щоб Ерпід сфотографував тітку-контролерку. Невідомо, чи знімав її Ерпід, але контролерка цвіла, як веселка в небі, і робила добре-добре та привітне обличчя. А тим часом п’ятеро хлопчаків пришмигнули повз неї на територію звіринця.
Урешті ноші з Ерпідом обережно опустили на землю. Ваня пробрався до Ерпіда.
— Ти не забув про об’єкт номер два?
— Не забув. Курс норд-вест… Об’єкт помалу рухається. Дуже
— Тоді — вперед! — скомандував Ваня.
— До побачення! — розкланялася тітка-контролерка. — Приходьте ще, будемо вам завжди раді. А в якому кінотеатрі будуть ваш кіножурнал показувати?
— В усіх! — відповів за Ваню Гриць Рябий.
За Ерпідом і Ванею вивалився із звіринця гурт дітей.
— Хлопці, а ви ж куди? Зараз звірів будуть годувати, це ж так цікаво! — в голосі тітки була незвичайна доброта. — Ах, ви не асистенти? Тоді назад не пущу! — в її голосі відразу задзвенів метал.
— Дякую за допомогу, — потиснув Ваня руку Грицю. — І всім дякую! До побачення! За нами не йдіть, а то зірвете важливе завдання наукового центру.
— Я хочу з тобою дружити, чуєш? Де ти живеш? Дай свою адресу! — крикнув услід Гриць.
— Будь ласка: область столична, Мінська, село Клинці, Івану Гордію. Пиши!
— Так ти не мінчанин?! — стало кислим обличчя в Гриця.
І чого було так морщитись? Буцім геніальні винахідники Ерпідів можуть жити тільки в столицях!
Правду казав дядько Микола, що буде дощ. Напророчили його осколки: ген уже і сонце заховалося, а край неба почорнів і розбух від тяжкої величезної хмари. І звісно, треба було б шукати якийсь притулок, щоб мати дах над головою. А Ерпід-один котився по доріжці повз стадіон просто до колеса огляду, що височіло над краєм лісопарку і все ще поволі крутилося. Жучок добре відпочив у Вані на руках і тепер сміливо гасав то вправо, то вліво від доріжки, робив попереду півколо і озирався, ніби чекав від Вані якогось наказу. Песик часто принюхувався до землі, задирав морду вгору, ловив носом вітер.
А з парку поспішали люди — мами і бабусі вели малюків, а зовсім молоді мами котили перед собою різнокольорові коляски — багато колясок траплялося. Ерпід не спинявся біля них, тільки повертав тулуб так, щоб окуляр хоч на мить глянув на них, і котив далі. Ваня ішов ззаду і тільки погрожував пальцем хлопчикам, коли ті розставляли руки, заступали дорогу Ерпіду, ніби хотіли перейняти заблукалу овечку. І діти неохоче сторонилися, зітхали: така незвичайна іграшка, а погратися не дають. Один розпещений малюк аж ногами затупотів, хотів на землю сісти, вимагаючи собі Ерпіда. Але біля нього спинився Жучок і сказав: “Р-р-р!” Малюк відразу округлив очі від крику: “Ма-а-ма!!!”
— Це чорт зна що! — залементувала його мати. — Порозпускали собак без намордників! Мілі-і-і-ція-а!
— Ви краще за своїм вередуном дивіться, то й міліція не знадобиться, — відрізав Ваня.
Жучок зрадів, що його виправдали, потюпцював перед Ерпідом, задерши хвіст на спину.
— Свєто, дивись! Ще один їде, сріблястий! А в Таньки жовтий… І ледве повзає на руках і ногах! — це спинилися, проводжаючи поглядом Ерпіда і Ваню, дві дівчинки в червоних галстуках. — Побігли їй скажемо! — сипала одна, мов горохом.