Ерпіди на планеті Земля
Шрифт:
— А як же робота? — спробував заперечити Трохим Іванович. — У нас же деякі живуть у Клинцях, а на роботу ходять сюди.
— Ніякого ходіння, жодних контактів! Обходитися місцевими силами… Далі… Де у вас живе Магдаліна Петрівна Сивицька? Ізолювати у першу чергу!
— Тутечки була… Тітко Магдо, де ви? — почали оглядатися доярки. — А ген вона, побігла у свій двір!
– Ізолювати! — вставила, як пістолет, палець у бік тітки Магди завідуюча санепідемстанцією.
Виконувати наказ кинулися двоє санітарів.
— Зараз же відчиніть! Чуєте? — застукав один у хатні двері, а другий відразу почав виймати раму вікна, щоб залізти.
— Рятуйте! Злодії! — доносився глухий крик прибиральниці.
— Далі… - карбувала сувора завідуюча санепідемстанцією. — Хто протягом вчорашнього і сьогоднішнього дня кудись відбув у відрядження — скласти списки. Треба давати телеграми в ті міста, щоб санепідемстанції їх виявили, ізолювали. Далі… Школа на декілька днів закривається… Далі… Нам потрібні провідники, ми повинні зробити дезинфекцію в хаті Гордіїв і в квартирі Олега Максимовича. Далі…
— А як же доярки? Ось вони… Декотрі з Клинців… Зібралися їхати в поле доїти корів, — доказував своє голова.
— Ніяких виїздів! Вони мали контакт з Гордіями! Ізолювати! Дзвоніть у Клинці бригадиру, нехай організовує нових людей замість доярок. А з Березівки — щоб ніхто нікуди ні на крок! Далі…
Багато різних “далі” було в завідуючої санепідемстанцією.
Потім почали говорити з головою працівники міліції.
Санітари привели під руки тітку Магду. Вона і справді говорила, мов хвора:
— А курочки мої недоєні… А телятко моє ненагодоване… А поросятка мої на сідалах сидять невипущені! — голосила вона. — А чого ж я приперлася додому, хай би була в яке болото сховалася!
Тітку Магду посадовили в “швидку допомогу”, а всіх, хто був у натовпі, повели до клубу-в ізолятор.
Через деякий час вернувся шофер, що возив моркву в райцентр. І не питали в нього, сам розповів про диво, яке бачив на дорозі: про залізного робота-чоловічка, що може говорити, і про хлопчика Ваню на прізвище Гордій. Голосував він, хотів їхати у Мінськ. І, мабуть, вдалося підсісти, поїхати, бо коли повертався назад, без моркви, на дорозі не було вже ані Вані, ні того робота-реготуна.
Повели і шофера в клуб, у ізолятор. Бо дивно було чути від нього про якихось роботів-реготунів, і де? На якійсь глухій дорозі-гравійці.
А в Мінськ працівникам санепідемстанції та в міліцію полетіли телеграми з описами прикмет Вані Гордія; “Знайти! Затримати! Ізолювати!”
Ваня прокинувся від хрипкого сміху і шелесту газети. А може, і не це збудило, а те, що машина стояла — не поколисувала, не підтрушувала, не гула. Правда, гудіння і шерхоту шин було ще багато, тільки більше приглушеного: мабуть, повз них мчали інші машини.
— Що
Дядько Микола стояв навколішки перед Ерпідом і тримав перед ним газету.
— Перегорніть, з іншого боку також є літери, — говорив Ерпід.
Дядько Микола повернув газету іншим боком.
— Ще перегорніть, — поставив вимогу Ерпід через секунду.
— Так я ж середину показував уже, розгортав, — сказав дядько і тільки тепер відповів на Ванине питаня: — Ну і ну… Цей твій робот навіть читати не вміє!
— Умію, — з якоюсь впертістю мовив Ерпід.
— Це вже тепер умієш, а спочатку ні в зуб ногою!
– Інформацію не зрозумів… Кому бити ногою в зуби? Навіщо? І за що бити?
Дядько Микола розгублено закректав, і Ваня поспішив на виручку:
— Дядько хотів сказати, що ти в літерах ні бум-бум не тямив.
— Бум-бум… Інформацію не зрозумів. Здається, у мові одного африканського племені є слова бум-бум.
— Та годі тобі! Будеш все знати до кінця, постарієш, як вівця, — Ваня почав сердитись. Цей Ерпід будь-кого може вивести з терпіння.
— Вівця… Овечка… Свійська тварина… — бурмотів тим часом Ерпід. — Ви овечкам розповідаєте все до кінця? А чому мені не хочете?
— О боже… Помовч, дай дядькові сказати. А тобі я все потім розтлумачу. Я тобі всі книги перед носом перегорну, що ми в школі проходимо. І Льонині покажу… За один день восьмирічку закінчиш.
— Ага, — почав говорити дядько. — Не вмів читати, так я показав йому всі літери, знаки. Одразу схопив і почав читати цілими сторінками — розгорни та поверни, просить.
— Ерпід, ти записав усю нашу газету? — Ваня навіть трохи злякався. Ну і дядько Микола, що він наробив? У газетах же і критика всяка буває, і про недоліки пишуть. А ось у цій, на четвертій сторінці, фейлетон про якихось шахраїв, хапуг і пройдисвітів. Навіщо, щоб на чужій планеті знали, які гидкі бувають люди?
— Щоб люди такі здібні були — ого! — крутив від захоплення головою дядько Микола.
— Ерпіде, я тебе запитав. Чого мовчиш? — нагадав Ваня.
— Співставляв факти, робив висновки. Я знаю вже, що ви не любите війни, не хочете, щоб знову була війна. А на третій сторінці газети в трьох місцях пишеться про війну, про убитих, про полонених, про розбиту і захоплену техніку.
Дядько Микола випередив Ваню:
— Е, браток, так війни ж усякі бувають: справедливі і несправедливі, загарбницькі та визвольні… Коли народ якоїсь країни визволяється від гноблення, від загарбників, то хіба скажеш: не воюйте, терпіть? Правильно роблять, що воюють! А ти, той, в політграмоті зовсім не розбираєшся! Записатися тобі треба в наш колгоспний політгурток.
“Добре, що Ерпід до нас спустився, в нашу країну. А що було б, коли б за океан потрапили, в руки імперіалістів?” — подумав Ваня.