Ерпіди на планеті Земля
Шрифт:
Вантажна машина зупинилася якраз біля контори колгоспу. З буди було видно, що біля ґанку з одного боку стоїть міліцейська машина з довгою антеною-штирем, а з іншого — машина “швидкої допомоги” майже з такою ж антеною.
Знімали Ерпідів на землю, а в сріблястого вже мигали лампочки, ворушилися антени. Виходив, мабуть, на зв’язок з кораблем.
З контори вийшли всі, хто там був: подивитися на Ваню, на роботів, послухати, як вони лопочуть по-нашому.
— А ти заходь у мій кабінет, — сказав Вані голова колгоспу Трохим Іванович. — З тобою хочуть поговорити… І ви заходьте, —
— Зараз, одну хвилинку! Ерпід повинен дещо сказати, — попросився Ваня.
— Але Ерпід усе ще моргав і мовчав, а потім і в жовтого була блимнула лампочка. Тим часом натовп на вулиці ріс і ріс. Сходилися дорослі, забувши про всі справи, збігалися діти, чутка про Ерпідів рознеслася по Березівці з швидкістю блискавки.
— Старт о дванадцятій годині нуль одній хвилині десять секунд рівно, — сказав урешті сріблястий. — До відключення зовнішніх подразників залишилося сорок хвилин і тридцять секунд. З вашого дозволу я запишу цих людей.
Ваня швидко глянув на голову колгоспу, чи не буде він заперечувати, і махнув рукою: “Давай!”
Тітки, які стояли півколом біля Ерпідів, почали причепурюватися, поправляти на головах хустки, а малим утирати носи і підтягувати штанці. Достоту приїхав фотограф з районного комбінату побутових послуг робити знімки.
У кабінеті голови біля вікна сиділа завідуюча санепідемстанцією, а за столом — чорнявий, мов циган, старший лейтенант міліції з телефонною трубкою в руках.
— По порядку, коротко і головне, решту — потім, — сказав він Вані.
— Ага, я коротко, — сказав Ваня, — А то через сорок хвилин Ерпіди відключаються…
Почав з метеорита: як знайшов у лісі дивний камінь, як якась сила притягувала до нього, вела саме в тому напрямку. Як той камінь розколовся і з-поміж половинок шкаралупи виліз Ерпід-один. Як поїхали шукати другого Ерпіда, бо той не виходив на зв’язок, і як зустріли Таньку з Ерпідом-два… Подумати тільки: водила його, як цуценя на мотузці! Як потім відшукали ведмедя, вмовили його вернутися в звіринець… Як зуміли втекти від столичної міліції…
Старший лейтенант умів робити декілька справ відразу. Він і слухав Ваню, весь час підтакував і, набираючи номери на телефоні, комусь говорив: “Відбій… Відбій!” Навіть з двору викликав міліціонера з машини і йому наказав передати по рації, кому слід: “Відбій!” Потім і в лікарню телефонував, щоб усіх так званих хворих з Березівки і Клинців виписали і, не гаючи ні хвилини, доставили в контору колгоспу. Правда, завідуюча санепідемстанцією спробувала заперечити: “Ще ж нічого детально не відомо! Ще ж не обслідували їх, не взяли всіх аналізів! А раптом хтось з них справді хворий?” На це товариш старший лейтенант сказав: “Правильно, серед населення слід вести профілактичну роботу, проводити обстеження. В звичайному порядку, а з сиренами не гасайте, не нервуйте людей”.
І був ще телефонний дзвінок у кабінет голови — чи з райцентру, чи з самого Мінська. Старший лейтенант спочатку слухав мовчки, а потім те-се перепитав і навіть почав усміхатися:
— Ну-у?! Направила міліцію зовсім у інший бік? Ну і Танька… Коротше, ну й ну… Ага, вони самі вернулися.
І поклав трубку старший лейтенант, відкинувшись на спинку крісла. Надув щоки, мов хлопчисько, і гучно видихнув повітря. Поклав руки на стіл, пограв пальцями, мов по клавішах піаніно. І всі вловили, що він вистукує мотив: “Ми рождены, чтоб сказку сделать былью…” А очі його були веселі, обличчя світилося від полегшення.
— Вам смішки? — не витримала, підвелася з місця завідуюча санепідемстанцією. — А я змушена ізолювати цих ваших опудал городніх! Треба перевірити, може, вони доставили на собі яких заразних мікробів. У них, можливо, ці мікроби нічого поганого не роблять, а у нас, у нових для них умовах, стануть катастрофічно розмножуватись. Вибух, спалах інфекції!
— А як тепер відрізниш, їхні це мікроби чи наші? На лобі ж у них не написано! Ха-ха… — про всяк випадок реготнув голова колгоспу.
— Ми розберемося! — не вгадала тітка в білому.
— А хіба ви не читали, шановна товаришко, що всі наші космічні апарати і вимпели, які закидаються на інші планети, проходять ретельну стерилізацію і дезинфекцію? Щоб не занести, значить, нічого такого туди… — цілком серйозно сказав старший лейтенант. — То невже ж можна допустити, що інопланетяни дурніші від нас і не зробили так само? Якщо змогли прилетіти до нас з іншої планетної системи, не з сонячної, то таку дрібницю, як стерильність, вони передбачили.
Потім старший лейтенант задав декілька питань дядькові Миколі та шоферу дядькові Миті, які досі мовчки, з шапками в руках, топталися біля дверей. І дозволив їм іти.
— Усе, товариші! Підемо до роботів! — підвівся він з-за столу.
— Як все?! — обурився Трохим Іванович. — Через них така буча в колгоспі зчинилась, а я повинен мовчати? Та я їм таке скажу, таке… — голова навіть кулаком потряс.
— От-от, треба сказати! І ви обов’язково скажіть! — погодився старший лейтенант.
Вулиця зустріла Ваню вибухом реготу. Ерпідів не було видно, довкола них щільно стояв натовп. Але якось люди розступилися, і з висоти ґанку Ваня зауважив, що діти водять сріблястого за ручки, як малого хлопчика.
— Ерпіде, скажи: Пилип до липи прилип! — пронизливо кричав хлопчачий голос, щоб пересилити сміх і гомін.
І стало тихо…
— Пили б, дали, б прилип, — відказав Ерпід-один і відразу поцікавився: — А що це за напій “прилип”?
Люди так і покотилися від сміху.
— Хай скаже: йшов кнур з кнуренятами! Про кнура хай скаже! — підскакувала за спинами дорослих цибата дівчинка, чимось схожа на Таню.