Есесівські мільйони
Шрифт:
— Три роки! — зрадів Гюнтер. — Певно, знаєте тут все вздовж і впоперек? Об’їздили все Конго?
— Це не так просто, — поблажливо всміхнувся Леребур. — На території Конго можна розмістити чотири Франції та ще кілька ваших Швейцарій.
— Невже? — не повірив Гюнтер. — А я вважав…
— Звична помилка європейця, — не дав докінчити Жорж. — Знаєте, скільки звідси, ну, приміром, до Елізабетвіля?
— Кілометрів п’ятсот — шістсот? — висловив припущення Гюнтер.
— Втроє більше.
— Є де воювати! — засміявся Карл. — І за що…
— Звичайно, — ствердив
— Уран? — догадався Карл.
— Якщо б тільки уран! А кольбат — перше місце в світі, промислові алмази — теж перше. Я вже не кажу про мідь, такої багатої руди нема ніде.
— Ясно, — зауважив Гюнтер, — тому тут і неспокійно. До речі, ви повинні знати всіх місцевих знаменитостей, чи не зустрічалося вам прізвище Пфердменгес?
— Полковник Людвіг Пфердменгес? — перепитав Леребур. — Ця фігура досить одіозна. Та звідки ви знаєте про нього? І для чого він вам?
— Пфердменгес — колишній штандартенфюрер СС, — пояснив Карл, — а наша газета досліджує біографію деяких есесівців…
— А-а… — непевно промимрив Леребур. — Тут до біса всілякої погані, злітаються, мов метелики на вогонь. — Раптом спалахнув, аж закрутився на стільці. — А це ви здорово придумали: інтерв’ю з колишнім штандартенфюрером, нині полковником найманців! Гарні паралелі. Знахідка для лівої преси. Моя газета, правда… Але ж, якщо трохи повернути…
— Як нам побачити цього Пфердменгеса? — запитав Карл.
Леребур вибалушився на нього як на заморське диво. А потім зареготав весело.
— Ви питаєте так, наче полковник Пфердменгес живе в Леопольдвілі і вся складність полягає лише в тому, як бути представленим йому. Але ж навіть я не знаю, де він, а я, здається, знаю в Конго все. До того ж, якщо отак от просто почати дізнаватись про місцеперебування полковника, можна одержати кулю в живіт…
— Ви не одержите, — мовив Гюнтер упевнено.
— Ну, від цього ніхто не застрахований, — заперечив Жорж, та видно було, що зробив це лише для проформи, бо мовив хвалькувато: — От що, колеги, я приєднуюся до вас і скажу прямо: вам пощастило, що натрапили на мене, бо місцеві газетярі лише заплутали б вас. Вони взагалі недовірливо ставляться до європейців, а що стосується карателів чи найманців — усі роти одразу закриваються. Та я ще не впевнений, що ми доведемо справу до кінця. Ви чули про Моїса Чомбе? — запитав раптом.
Гюнтер кивнув.
— Пройда, сучий син, старий лис! — Леребур закрутив головою. — Це ж він у шістдесятому році підняв повстання в Катанзі, намагаючись приєднатися до Родезії чи Південно-Африканського Союзу. Знав, чортяка, що робить, навіть доводив, що за економічними та мовними ознаками Катанга тяжіє до Родезії й не має нічого спільного з іншою частиною Конго. Об’єднання Катанги й Родезії дозволило б створити багату державу, яка б зайняла провідне становище в світі на ринку міді, кобальту, а за спілки з провінцією Касаї — навіть промислових алмазів. Я так детально пояснюю це вам, щоб хоч трохи зрозуміли тутешню ситуацію. Так-от, війська ООН поклали край намірам Чомбе. Але
— Для чого? — не зрозумів Карл.
Леребур подивився на нього здивовано. Нараз ляснув себе долонею по чолу.
— Пробачте, я ж забув сказати, що Пфердменгес — фактично права рука Чомбе.
Організація зустрічі журналістів з кандидатом у конголезькі прем’єри виявилась не дуже важкою справою: Чомбе завойовував популярність і не гребував ніякими засобами — інтерв’ю ж французьким і швейцарським журналістам було для нього просто знахідкою.
В точно призначений час машина Леребура зупинилась біля розкішного особняка за густо посадженими пальмами.
— Багато живе, — зауважив Леребур і розповів, що недавно в англійській газеті “Гардіан” з’явилося сенсаційне повідомлення: в португальську колонію Мозамбік доставлено вісімсот дев’яносто ящиків з одним мільйоном катанзьких монет вартістю 13 фунтів стерлінгів кожна — загалом на суму 13 мільйонів фунтів. Ці гроші вивезли під охороною в спеціальному автофургоні з Катанги в Північну Родезію ще до вступу військ ООН у Елізабетвіль, чимало, певно, прилипло й безпосередньо до рук Чомбе…
Слуга в бездоганно пошитому білому смокінгу провів їх до модерно обставленої великої кімнати з напівзаштореними вікнами й вентиляторами під стелею. Кандидат у прем’єри примусив їх трохи почекати, але не стільки, щоб викликати роздратування, усього кілька хвилин, — той самий слуга відчинив двері й пропустив до кімнати гарно одягненого, усміхненого чоловіка.
Моїс Чомбе міцно потис журналістам руки, запросив до столика з пляшками.
— Прошу, панове, без церемоній, — мовив, широко посміхаючись і показуючи бездоганні білі зуби, що контрастували з його чорним вилицюватим обличчям. Налив усім, підкреслюючи свою демократичність. — Я з задоволенням відповім на ваші запитання, панове, — провадив дещо урочисто, але в той же час намагаючись надати своїм словам проникливого звучання, — та давайте раніше вип’ємо за мою багатостраждальну батьківщину й моїх нещасних співвітчизників.
Він став у театральну позу. Гюнтер посміхнувся: бездарний актор, усе в ньому розраховано на зовнішній ефект.
— Які заходи вважаєте за необхідні для стабілізації становища в країні? — запитав Леребур.
Чомбе сів на стілець, сьорбнув зі склянки, насупив чоло й відповів категорично:
— Ми повинні покласти край діям розкольників — я маю на увазі різних “патріотів”, які каламутять воду в провінціях, відвертають народ від праці розмовами про демократію. З цим може впоратися сильна централізована влада: розгромити бунтівників і встановити мир у країні. Слід звернутись за допомогою до високорозвинутих держав і добитись ритмічної роботи промислових підприємств…