Есесівські мільйони
Шрифт:
— Називай мене просто полковником, — недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. — Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.
Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:
— Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?
Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.
— Я не люблю таких жартів!
— А я не жартую.
Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.
— Ходімо!..
— А як ми? — запитав Курт.
— Пийте. Я заплачу.
Дізнавшись
— Я придушу його, як цуценя! — підніс кулаки. — Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердменгеса!
— Вам хміль ударив у голову, — обірвав його Гюнтер. — Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч — тюрма.
— Але ж не можна безкарно робити такі речі! — гарячкував полковник.
— Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! — не дослухав його до кінця Гюнтер.
— П’ять мільйонів?.. — полковник зблід.
— Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я накажу!
— Згода! — мовив той шанобливо. Гюнтеру здалось, полковник виструнчиться й клацне каблуками. Що ж, за п’ять мільйонів це можна…
“Фольксвагена” на стоянці не було — Карл поїхав до Каммхубеля. Піймали таксі, й через десять хвилин Гюнтер натиснув кнопку дзвінка біля хвіртки, що вела до будинку Йоахіма Шліхтінга.
Вийшов слуга у супроводі вівчарки. Пес кидався на чавунну огорожу і хрипів, захлинаючись од люті. Слуга підозріло роздивлявся здалеку, запитав:
— Хто?
— Полковник Пфердменгес і пан Велленберг. Дуже важлива й термінова справа. Вибачтесь перед паном Шліхтінгом, але ми не маємо іншого виходу.
Слуга скоро повернувся і загнав вівчарку до приміщення.
— Прошу, пан Шліхтінг чекає на вас.
Йоахім Шліхтінг стояв посеред великого холу з килимом на всю підлогу, і це робило його ще вищим — буцімто хробак якось примудрився стати на хвіст і завмерти. Мовчав, розглядаючи відвідувачів. Гюнтер не витримав і почав перший:
— Сьогодні ви зустрічалися з людиною, яка вимагала від вас дві цифри шифру…
Шліхтінг нахилився трохи й так застиг, немов Пізанська башта. Затим прорипів невдоволено:
— Я не люблю шантажистів, панове. Якщо ви прийшли тільки за цим, вважатимемо розмову вичерпаною.
Гюнтер показав на полковника.
— Це штандартенфюрер СС Людвіг Пфердменгес. Він назве вам пароль, про який дізнався той чоловік… Ну, той, що був у вас сьогодні.
— Так, — ствердив упевнено полковник. — “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? — Додав від себе єхидно.
Шліхтінг подумав трохи й запитав:
— Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… — і вказав на фотелі в кутку холу.
Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що збирався з думками, — наперед продумав розмову, просто дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього “хробака”. Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спокійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув — і це робило честь його проникливості, — що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.
— Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, — почав Гюнтер, — син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?
Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.
— Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвався Карлом Хагеном…
— Карл Хаген, журналіст, — ствердив Гюнтер. — Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?
Шліхтінг втягнув голову в плечі, примружився іронічно.
— Ви багато дозволяєте собі, мій молодий друже! — мовив з присвистом.
Гюнтер вів далі, буцімто й не чув відповіді:
— Все одно ви не одержали б ані пфеніга, бо Карл Хаген вирішив подарувати всю суму, яка лежить на рахунку, полякам на будівництво лікарні. В ім’я спокутування так званих есесівських гріхів… Щойно я був свідком його розмови з однією особою, гер полковник знає її. — Раптом зірвався ледь не на крик: — Їм, бачте, шкода мене, але вони впевнені, що я зрозумію цей жест і з радістю відречуся від своєї частини! — Він і справді вже вірив, що має право на ці гроші — звик вважати їх своїми. — Ніколи в житті!
Шліхтінг запитав:
— Ви знаєте першу частину шифру?
Гюнтер уже опанував себе.
— Дві цифри відомі полковнику, а перші дві знає Карл Хаген. Він вивідав їх…
— У кого?
— Е-е, ні… — засміявся Гюнтер. — Якщо ви дізнаєтесь, у кого, то виключите мене з гри.
— Скільки лежить на рахунку?
— Це вже ділова розмова. Я знав, що ми дійдемо згоди, — повеселішав Гюнтер. — Двадцять мільйонів марок.
— Двадцять! — Шліхтінг так і застиг у кріслі. — А він сказав мені: десять.
— І ви зійшлися?..
— Яке це має значення? Двадцять мільйонів!.. — Шліхтінг наче все ще не вірив. — Нас троє, і це виходить…
Гюнтер застережливо підніс руку.
— Людина, яка знає перші дві цифри, переконана, що ці гроші — власність четвертого рейху. Карл Хаген обдурив її, й тепер вона вимагатиме певних гарантій.
Шліхтінг поклав великі, як лопати, долоні на коліна. Мовив безапеляційно:
— Наша партія — ось хто створить четвертий рейх! Той чоловік мусить знати це. Ви з’явитесь до нього як представник партії. Ну й, — засовався в кріслі, — гадаю, ми й справді деяку суму…