Фальшивий талісман
Шрифт:
Літак сподобався Іполитову і всередині: просторо, вистачає місця і для десанту, і для обслуги. Сів у крісло біля борту, замислився.
— От що, — мовив нараз, — я мушу якнайшвидше залишити місце приземлення літака. Це можна зробити тільки на мотоциклі, — ніхто не подасть нам туди “опель-адмірала”, — пожартував, — чекісти, звичайно, з задоволенням зробили б це, та доведеться відмовитися від їхніх послуг. Отже, мотоцикл… В літаку мусить стояти мотоцикл, докторе, як вас, здається, Ханке? І треба сконструювати спеціальний трап, яким ми з’їдемо просто на землю,
Інженер розвів руками, але сперечатися не посмів, запитально зиркнув на Краусса.
— Блискуча ідея, — ствердив штурмбанфюрер, — і треба зробити все, щоб втілити її в життя.
— Але ж, — заперечив Ханке, — потрібно багато часу…
— Ні, — рішуче обірвав його Краусс, — багато часу ми вам не дамо. Три — чотири дні щонайбільш, це вас влаштує?
— Спробуємо. — Ханке знав, що потрібен принаймні тиждень, але вирішив, що потім можна буде вигадати якусь об’єктивну причину, перекласти вину на когось — для чого ж йому самому підставляти голову?
Коли вони вийшли з літака, Краусса покликали до телефону. Він повернувся за кілька хвилин схвильований і одразу розпрощався з інженером. Поспішливість не була притаманна Крауссу, й Іполитов запитав:
— Щось трапилось?
— Не питайте, гер Іполитов. Я хочу повідомити, що одна вельми високопоставлена особа виявила бажання побачити вас.
В Іполитова радісно забилося серце. До цього часу, хоч його й шанували, хоч і виконували різні його забаганки, обертався він, так би мовити, в середніх есесівських колах, еліта не підпускала його до себе, і ось нарешті!..
— І хто ж це? — з удаваною байдужістю запитав Іполитов.
— Скоро дізнаєтесь, дуже скоро, бо ми вже їдемо.
До мисливського замку Фріденталь була година їзди з Берліна. Навколо парк в англійському стилі — вікові дерева, кущі й підстрижені газони.
З концтабору Заксенхаузен, розміщеного поблизу, колись сюди пригнали робітників. Удень і вночі вони зводили навколо замку триметрову стіну. Колючий дріт з пропущеним через нього електричним струмом довершив повну ізоляцію Фріденталя від зовнішнього світу.
Такі засоби перестороги були недаремні: тут, за кілька десятків кілометрів од головного управління імперської безпеки, містилися спеціальні курси особливого призначення “Оранієнбург”, які готували шпигунів та диверсантів. Керував ними володар найвищих нагород рейху, улюбленець Гітлера штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.
Скорцені волів побачити Іполитова, щоб на власні очі впевнитися, чи справді ця людина гідна їхніх сподівань. Бо всі, хто спілкувався з Іполитовим, і керівництво “Цепеліну”, й Грефе та Краусс, були про нього вельми високої думки.
Штурмбанфюрер походжав кабінетом, обставленим у мисливському стилі: на стінах оленячі й лосячі роги, вепрячі голови, на підлозі ведмежа шкура, на стінах різна зброя, починаючи від старовинних мушкетів і кінчаючи ультрасучасними мисливськими вінчестерами.
Почувши через напівпричинені двері (Скорцені спеціально залишив щілину) гомін у приймальні, штурмбанфюрер зупинився посеред кабінету на ведмежій шкурі, ні, не наступив ведмедеві на голову, це було б надто театрально, просто стояв, склавши руки, й дивився на двері — і двометровий ріст, і пронизливий погляд, і мисливські атрибути кабінету — все мало справляти враження на відвідувача, з самого початку приголомшити його. Аби відчув свою мізерність, усвідомив, що безпека рейху в твердих і надійних руках.
Першим до кабінету зайшов Іполитов, за ним Краусс, зупинилися на порозі — Іполитов, як і розраховував Скорцені, явно знітився. Одразу впізнав штурмбанфюрера, просто не міг не впізнати — портрети цього чоловіка з розсіченою від підборіддя до вух в студентських баталіях лівою щокою друкувалися в усіх газетах, і, мабуть, тільки немовлята не знали, хто такий штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.
Скорцені зобразив на обличчі посмішку. Збентеженість Іполитова сподобалась йому — махнув рукою Крауссу, щоб залишив їх на самоті, і той негайно зник з кабінету. І тіні невдоволення не побачив Скорцені на його обличчі, хоч Краусс також мав чин штурмбанфюрера СС. Однак, що таке чин? Майорський за армійською градацією, — але сам фюрер після операції по визволенню Муссоліні сказав йому: “Я ніколи не забуду вашої послуги”, — і генерали СС вважають за честь потиснути йому руку.
Скорцені постояв ще трохи на шкурі, потім ступив м’яко і вкрадливо вбік, що було несподіваним для людини його габаритів, і мовив лагідно:
— Що ж ви стоїте? Проходьте, будь ласка, влаштовуйтесь, — вказав на крісло перед журнальним столиком, — мені цікаво буде поговорити з вами.
— А для мене це велика честь! — Іполитов нарешті усвідомив, що язик знову слухається його. Навіть усміхнувся, але пройшов до запропонованого крісла якимсь дерев’яним кроком, мало не так, як ходять рядові перед генералами: притиснувши руки до тулуба й карбуючи крок.
Скорцені опустився в крісло навпроти, витягнув свої довгі ноги, й одразу, хоч не подав жодного знаку, до кабінету зайшла дівчина в чорному мундирі з тацею, на якій стояла пляшка коньяку, кавник і дві чашечки. В кабінеті запахло кавою, догідливість дівчини, аромат кави й французький коньяк високої марки одразу поліпшили Іполитову настрій, надали попередньої впевненості, й він уже спокійно подивився на Скорцені.
Штурмбанфюрер справив на нього враження: енергійне обличчя, шрам зовсім не спотворює його. Широкі брови, прямий ніс і зморшкувате чоло. Очі дивляться допитливо.
Скорцені підняв чарку з коньяком, хитро позирнув на Іполитова.
— Не ніяковійте, — мовив заспокійливо, — сміливіше, бо вам, можливо, доведеться потрапляти в різні халепи, і потрібен твердий розум, рішучий характер, щоб виплутатися з них. Прозіт!
Іполитов підняв свою чарку на рівень очей, крізь скло й прозору рідину риси обличчя Скорцені розпливлися і якось пом’якшали, тепер Іполитов був упевнений, що цей високопоставлений фашист справді симпатизує йому, хвиля вдячності накотилася на нього, і він ковтнув коньяк, віддано дивлячись на штурмбанфюрера.