Fata Morgana
Шрифт:
А тим часом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.
Намножилось вас. Хоч би милосердний господь порідив вас війною або мором яким. Може б, легше було на світі…
Ну, а йому що? Він не має землі. Гуральня дасть йому хліб… Хома каже дурниці.
І ти, Маласю, дурно сміялась. Казав Андрій Волик — буде гуральня, — і буде…
* * *
Гафійка увійшла в хату і притулила до печі замерзлі руки.
— Забула, що піч холодна, — винувато посміхнулась вона. Маланка обернула до неї червоні очі.
— З ким розмовляла
— Прокіп приходив.
Прокіп! З того часу, як він оженився, Маланка не могла чути його наймення.
— Чого йому треба?
— До мене приходив.
— До тебе? Чого?
— Книжки приносив.
— Нехай носить жінці своїй, а не тобі…
Їй хотілось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набігла сльоза, загризла, довелось кулаками закрити очі.
Тепер Маланчині очі вже самі плачуть. За осінь та зиму стільки вилляли сліз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тільки в природі, айв серці. Облетіли надії, розметались безслідно, і там тепер голо, як в лісі. Сніги тепер в серці і вовки виють. Господь не схотів показать свою правду: як була панська земля, так і лишилась панська. Дурно Маланка збирала насіння, дурно плекала надії. Вузлики з зерном так довго висіли під образами в хаті, аж намулили очі. Нарешті зняла та винесла в хижу. Годі себе дурити. «Нащо знімаєш? Настане весна — лани засієш». Се Андрій так впік у живе.
Сухі губи Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
Їх троє, а всім судилась однакова доля. Холод, і голод, і безнадія. Днями сиділи в нетопленій хаті і не варили страви. Світили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звірі. Щоб не замерзнуть, Андрій нишком по ночах рубав на шляху верби або розбирав стріху в сусідніх порожніх будинках. Якби не совість — крав би. Потому залізла колька у груди, вчепився кашель. Печінки вивертало, по ночах ніхто спати не міг. Навкруги порожньо, сумно. Гафійка ходить немов черниця. Мовчить, нічого не каже. Хіба Маланка і так не знає?
— Бач, книжки носить… Якби пішла за нього, читали б разом.
— Облиште, мамо.
— На кого чекаєш? На Гущу? Бачиш, біда. Батько небагато заробить, я немічна, зчорніла од праці — та що із того? А Прокіп…
Ах, як се нудно, як нудно все одно чути!.
— Ви не журіться, мамо. Я піду в найми. Маланка прикусила язика.
— До двору наймуся. Або до Підпари, він, кажуть, шукає дівки.
Очі в Маланки стали налякані, круглі. Щось промайнуло на мить перед ними, давнє, напівзабуте.
Вона підняла руки, наче хотіла його одігнати.
— Мовчи вже краще.
— Їй-богу…
Тоді Маланка раптом розм’якла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрій напевне найметься до пана, почнуть люди городи копати, підуть заробітки.
Голос Маланчин ставав теплішим, немов нагрівався од сонця, що тихо сідало перед самою хатою. Золотий обрій зробив з вікна вівтар, комин червонів жаром, неначе в печі палало, мова стелилась лагідно, як останнє проміння, і гасла поволі в вечірніх тінях. До Гафійки лиш часом долітали окремі слова. Той лагідний тон будив у неї згадки, навівав думи.
Коли б знала — куди, пішла б пішки до нього. Нехай би не думав, що одцуралась. Сказала б: «Я не забула, Марку, твоєї науки: ти кинув слово, а з нього вродилось десять… Тебе зачинили за грати, а твоє слово ходить по світу…»
— …Настануть жнива, будемо жати, заробимо хліба, а восени…
«Хто любить вірно, той хтів би весь світ засіять милого словом… Знущаються з тебе, а я хіба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня тобою журюся, щодня моя думка круг тебе в’ється…»
— …Посватає хтось… ще твоя доля за дверима у бога…
«Чекаю на тебе і виглядаю. Як не за тобою, то ні за ким. Одна в мене потіха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чуєш…»
Вікно поволі гасло.
Земля повечеряла сонцем і облягалась на ніч. Блакитні тіні розкривали свою глибінь і приймали, як в м’яке ложе, Гафійчині думи, сподівання Маланки…
* * *
Маланка не хотіла вірити. Ат, знов наплів Гудзь. Андрій аж мінився, так сердивсь. Він бачив на власні очі. Не сам Хома, прикажчик казав. Вуси ще білішими стали на червонім виду, і очі лізли наверх. Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку і побігла до двору. Тепер се вже її справа. Панич Льольо мусить найняти Андрія, вона ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухні, поки нарешті вийшов панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старої, але Андрія найняв. До прикажчика в поміч.
Се була велика радість. Тепер вже щодня палав у печі веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, і коли Андрій смерком вертався до хати, свіжий од вітру, з духом морозу у всіх складках одежі, Маланка старалась догодити йому і повага хазяйки була у всіх її рухах.
По вечері Андрій присувався до печі і виймав люльку. Червоний жар кліпав до нього синявим оком, моргав, стріляв зірками і загортався, нарешті, на ніч в кожух сірого попелу. Гафійка гриміла ложками, хлюпала літеплом, а Маланка, заклавши руки, побожно слухала оповідання про те, скільки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нічого не розуміє і, коли б не Андрій, не було б діла.
З весною, коли розпочались справжні роботи, розмови ставали більш різнобарвні і розростались. Андрій був як у гарячці. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кінця не буде. Се була його гуральня, се він ставив її, і навіть Маланка, заметившись його настроєм, часто бігла дивитись, як посувалась робота. Вона навіть забувала свої мрії про землю і жила з Андрієм одним життям.
Нарешті одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральні дихнув клубами диму і з колишніх руїн сахарні розлігся понад селом свисток.
Андрій зірвався з місця. Він нахилився вперед, витягнув шию і ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жінки, весь сяючий, з впрілим одразу чолом:
— Чуєш, Маланко? Маланка чула.
— Се тобі не земля, що буцім мають ділити… Се тобі, пане добродзею, не жарт, а гуральня…
Маланка зітхнула. Вона тільки глянула на свої чорні та сухі руки, що просили іншої праці, і почула, як її мрії впали глибоко, аж на дно серця.