Fata Morgana
Шрифт:
Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись поза стіни; безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився.
Він аж тремтів. Потому раптом зів’яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, у тісному жидівському ванькирчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой ні…
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює… Але Хома знов сердився:
— Пропади ти пропадом. Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані…
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля
— …стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось іще від панщини…
— …Ну, як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви…
— …Злежалось полотно в коморах. Люди прохають: дайте хоч на сорочку — хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
— Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла…
— Авжеж, погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як «яке»? Таж розказував.
— А, так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годі вам. Пиймо.
— Ну, чорт із тобою, не хочеш — як схочеш. — Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю. На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
* * *
Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її шпортались кури і сокотали, допоминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.
— Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином… — проганяла їх Гафійка. — Ну, чого сокочете, дурні? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобі давала їсти. Вам тільки аби їсти, дурні. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумні люди скажуть. Він вам сказав би: дурні, зроду-звіку дурні. Вам дають жменьку пшона, а забирають усі ваші яйця або ріжуть вас на юшку. А ти, півню, по-дурному тріпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий сміливий, як Марко, ти не дав би своїх дітей продавати панам на печеню. А може, ні? Ну, та ти півень, а Марко орел. Ти послухав би, що він каже… Він каже… Та що ти тямиш? Ти нічого не розбереш. Бо коли б ти був розумніший, то побачив би, що й люди такі, як кури… Ну, чого кудкудачеш, біленька? Чого смієшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собі, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу віддатися за Прокопа, бо мати його за мене сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай ріжуть… нехай краще закопають мене в землю! Чуєш ти, зозулястенька? Ну, пішла геть, коли головою крутиш, невірна! Не бійсь, Марко нікому мене не дасть… бо він орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, і староста, і навіть тато нападаються… а він добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуєте ж, кури, який він добрий, Марко мій… за те його парубки й дівчата страх люблять… і слухають… А ти куди, проклятий? Агуш! Бач — наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти. Ну, тепер усі гетьте, агуша, бо мені треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай і воно загляда в книжку, хай і воно читає… Ну, разом!.
* * *
З погодою щось діялося. Весна стояла суха і вітряна. По городах усе сохло, хліба на полі не росли, по шляхах носились цілі хмари куряви. Люди прохали дощу, бо все віщувало голод. Ціна на хліб раптом підскочила, і це так стурбувало Маланку, що вона щоночі бачила погані сни. Зате чим гірше було навкруги, чим більше надії хліборобів в’яли, тим більш Андрія опановували мрії про фабрику. Як Маланці дороге борошно, так Андрієві снилась фабрика. Часом він схоплювавсь серед ночі і спросоння, з якимсь жахом у голосі, питав Маланку:
— Був свисток?
— Який свисток?
— Ну, фабрика свистала? — сердився він.
— Опам’ятайся… то тобі в голові свище, по ночах товчешся, — бурчала сколошкана Маланка, позіхала, зітхала і не могла заснути до рання.
Андрія жерла нетерплячка. Він раз у раз бігав на руїни, щось обмірковував, прикидав, вираховував. Потім бігав по людях, розпитував, пускав поголоски, і коли вони знов доходили до його, значно змінені, і більш рішучі, він радів, хвалився Маланці і вірив. Навіть до своїх звичайних заробітків відносився він тепер ізлегка і не шукав їх.
Маланка нарікала. Дедалі все трудніше і трудніше ставало знайти якусь роботу. Трави погоріли, по економіях більш не наймали. Приступаючи до печі, вона просто дуріла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вічні позики докучили всім, і навіть Маланці. Найдужче серце боліло в неї за Гафійкою — таке молоде, єдина дитина, і мусить голодом моритись. Якимсь чудом вона роздобувала для неї і приносила під фартухом мисочку ягід або свіжу паляницю. Андрій рідко звертав увагу на страву — голова його була запрятана фабрикою, — але часом і він відсовував нізчимну юшку і починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радістю і жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.
В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен із них поринав у власні думки і навіть тікав від другого, проте доволі було якоїсь дрібнички — і злість тіпала обома, немов пропасниця.
Одно їх єднало — це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафійку.
— А ти ж що, плюнув йому межи очі? — допитувалась Маланка, а сама, осміхаючись, думала: «Чекай, чекай, ось прийде осінь, тоді побачимо…»
— А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! — хвалився Андрій. — Таке вигадав!.
— Ти що тут робиш?
Маланка витріщила очі і зупинилась на порозі. На припічку горів трусок і кипіло горнятко. Андрій дививсь на вогонь, увесь червоний і захоплений. Маланка несподівано заскочила його, і він усміхався непевним, придуркуватим усміхом. Маланка приступила до печі, відсунула горнятко і зазирнула в нього.
— Ти рибу вариш? — поспитала вона наляканим голосом і вся пополотніла.
Андрій метнувся на місці, засунув знов горнятко, обкидав його жаром і мовчки усміхався.
— Чуєш, Гафійко, він рибу варить!. — скрикнула Маланка.
В голосі її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилося людське м’ясо.
— Здурів! Здурів! їй-богу, здурів! — кричала Маланка, бігаючи по хаті, як на пожежі.
Відтак зупинилась перед Андрієм, сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивлялась на його здивованими, повними обурення і жаху очима.
Він рибу варить! Лина, що спіймав уранці! Що важив найменше чотири хунти! Не відніс у двір, не спродав панові! Ой, світ кінчається. Такого ще й не було, відколи Андрій рибу ловить. Вони ніколи не з’їли ще більшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два золоті, а він його зварив!