Fata Morgana
Шрифт:
Гафійка подумала вголос:
— Якраз Підпара шукає дівки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно і розпливлося, як завжди.
А Андрій лютував. Голос став в нього ще більше пискливий, жіночий. Коли він сердивсь, краска заливала йому лице, від чого вуси біліли, наче молочні.
— Багачі! Фабриканти! Зробили з мене каліку, а тоді і нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрібний.
Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку.
— Ось подивіться, що з мене зробили. Дванадцять літ сотали жили, дванадцять літ паслися мною… То така має бути правда на світі? А, сто сот крот…
Андрій
Він нахвалявся:
— Се їм так не минеться, чужа кривда вилізе боком.
Нахвалки ті дійшли до пана, і він перестав посилати Андрія на пошту. Тепер на пошту ходив вже інший.
«Що ти зробиш йому, гладкому? — думав Андрій. — У кого сила, у того й правда. Ми — як худоба в пана. Та де! Він худобу пожалує швидше, бо оддав гроші за неї. Правду казав той Гуща…»
Гафійка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу…
Про найми не було більше розмови, проте нишком всі знали, що доведеться Гафійці служити. Маланка була недужа, осунулась зразу і не щодня виходила з хати. Гафійка ходила на роботу сама. Давня біда знов повернулась. Гірко було Маланці.
От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер оддай між люди на поневіряння.
Вона знала, що значить служити. Се добре знали її спрацьовані руки, її душа, заглушена в наймах, як бур’янами квітка.
Одно тільки потішало Маланку: ось-ось не видко — будуть ділити землю. Тоді Гафійка покине службу і знов поверне додому.
А як прийшлося одводить до Підпари Гафійку, Маланка була мов з хреста знята. Кланялась і прохала, щоб не робили кривди дитині.
У Підпари Гафійку ждала цілоденна робота. Хазяйка була слаба, немічна жінка, що все стогнала і ледве човгала по помості шкарбунами на босу ногу. Уся хатня робота припала Гафійці, а найбільше мороки завдавали їй свині. Кабани лежали по сажах, а кнурці, льохи і поросята рили подвір’я. Вранці, поки Гафійка готувала їм їжу, все се вищало, кувікало, хрюкало і товкло мордами в двері. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипів її голос, і човгали шкарбуни по помості. Гафійка рада була, що попадала нарешті між свині. Свинячий гурт, уїдливий і зажерливий, зразу накидався на неї, рвав з рук, глушив її криком і мало не валив з ніг. Вона не могла дати собі ради і тільки дивилась, як свині перекидали пійло, місили ногами їжу та гидили. Сажові поводились краще. Чисті, важкі, вони не хотіли турбувати свій зад і ставали лиш на передні ноги, їх треба було прохати їсти. Вони не хотіли. Жмурили сонні маленькі очі, здіймали вгору чисті кругленькі рийки і так ніжно стогнали: ох! о-ох!. неначе хазяйка. Гафійка чухала їм животи, такі рожеві, повні; тоді вони одставляли ще задню ногу, а закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час тремтів… Ох! О-ох!.
Сюди любив заходить і сам Підпара. Коли його висока постать з’являлась у дверях, а на сажі падала тінь, Гафійка здригалась. Вона боялась Підпари. Він був неласкавий, суворий; вічна турбота ховалась у нього під волохаті брови, блищала сріблом в чорних волоссях. Він штурхав ціпком кабанів, здіймав їх на ноги і мацав хребти. Не дивлячись на Гафійку, говорив до неї суворо:
— Гляди мені, дівко, щоб чисто ходила біля свиней… Божа тварина любить, щоб дбали за неї.
Опріч Гафійки, було ще два наймити. Підпара варив з челяді воду. Йому все було мало роботи. Він сам робив за двох. Коли наймити їли, голодні, багато, він бурчав жінці: «Як їсть, то впріє, а як робить, то змерзне… Стук-грюк, аби з рук…» Коли ж страва була недобра і наймит клав ложку, Підпара сердивсь: «Злидні! Що воно їло удома? Юшку з картоплі».
Гафійці здавалось, що то він про неї говорить.
Особливо Підпара ненавидів бідних. Зсував густі брови і з презирством цідив крізь зуби: «Голота! Що воно має… Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазіхає…»
Хоч те було добре, що хазяїн рідко сидів у хаті. Він вічно був в полі, на сіножаті, в клуні, біля свиней. Скрізь од високої постаті падала тінь — і там, де вона впала, робота, здавалося, йшла швидше.
Часом, в неділю, Підпара здіймав з жердки жупан і надягав на себе широкий пояс.
По відході Підпари хазяйка мліла, наче вмирала:
— Пішов на сход… ох, ох… щось колить у грудях… Мого люди слухають дуже… що скаже, так вже і буде… Страх поважають. Хотіли за старшину обрати, та мій не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!.
Але щось воно було так, та не так.
Підпара повертався сердитий.
— Чорт його знає, що сталось з народом, — жалівся жінці. — Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи… така розпуста. Вже мені ті верховоди… Голота! Тьху!.
Під бровами у нього лягала тінь.
Часом збирались гості. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сільський, якого дражнили Вовчком, і тесть Підпарин Гаврило. Вони сідали надворі, на вільнім повітрі, а Гафійка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечі кожух і теж приставала до гурту.
Вони їли і міркували, де що вигодніше продати, хто скільки чого зібрав, хто кого й як піддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всі кришки у жменю та кидати в рот, а після сала облизував пальці. І не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Він неспокійно кліпав очима, вічно сміявся і повертав на всі боки широкий вид з густим ластовинням. Він завжди на слизьке зводив спокійну розмову:
— От скоро почне голота землю ділити… Ха-ха… Нащо багатим стільки землі? Щоб, значить, «усім по сім»… Ха-ха!. Ти скільки маєш? Тридцять? От двадцять три і одріжуть. Ха-ха!.
Підпара не любив жартів. Але Максима нелегко було спинити. Він вже моргав до Гаврила:
— А вам, куме, не гріх і більше оддати. Нащо вам, справді, ви вже старі, нехай голота у палки вб’ється, покушає папки.
— Атож! Що громаді, те й бабі, — посміхався криво Гаврило. — Ще доведеться на старість за сніп заробляти.
— Ой-ой! Ще й як! Хіба забули вже жати?
Підпара сердивсь.
Чорта лисого візьмуть. Він і упруга не дасть. Що діди та батьки кров’ю здобули, те нерушиме. А що надбав — то його праця, і всяким неробам зась.
— Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б гріха!
Підпариха загорталась в кожух і стогнала:
— Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мій милий!. Твоя негодяща, мотузком зв’язуєш…
— Буде й така… нащо гроші втрачати…
«Ну цей і клаптя не випустить з рук, поки живий», — хитала головою Гафійка.