Fata Morgana
Шрифт:
Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо…
— Як будуть смалити.
Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.
— На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну і народ. Треба і нам скликати людей.
—
— Не можна гаяти часу.
— А де?
— Може, у лісі, по той бік балки.
— Ямищан кличте.
— Покличемо всіх. Марко хотів одійти.
— Постій, я щось покажу…
Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла
— Що там? Показуй.
Гафійка одвернулась од Гущі і витягла щось з під корсетки.
— Держи.
Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.
— «Земля і во…»
— Ще не дошила…
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
— Я так… Може, здасться коли… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.
І раптом замовкла.
Винуваті очі несміло шукали Маркових.
* * *
Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали у ньому. Стовбур чорнів у лісі чи манячила людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча або чулось ззаду тепле дихання, люди на певне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється у ліс жива течія люду, як води в долину, що лава росте і збивається в купу.
— Хто там прийшов?
— Се ми, ямищани.
І знов текло та м’яко шаруділо у лісі.
— Хто там?
— Не бійтесь. Свої…
Вже почувалось, що і далеко, так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.
Черкне хто сірник — і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза у церкві, жовта осіння галузка.
— Чого мовчать? Нехай говорять…
— Говоріть… говоріть…
Велике тіло колихалось в тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв’язало докупи розпорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.
Давнє, знайоме і близьке слово. Це не той сірий жорсткий клапоть, що, як п’явка, тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці, як мрія, як щось невловиме, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.
Земля — дар божий, як повітря, як сонце…
Земля для всіх. А хто її має?.
А
Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…
В тумані, то тут, то там, як острівки, зринали глухі голоси.
— Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…
— Не пан наганя, а самі б’ємось за оренду, бо ти не возьмеш, то возьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш…
— Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан.
— Пропада твоя праця… А на той рік знов йдеш до пана, сам себе дуриш…
— Страшна видима смерть…
— Слухайте, слухайте! Годі вам там!.
— Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків. Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?.
І знов в тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
— Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема?
Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…
— Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурім багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…
Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька раз крикнув:
— Люди! Християни!
Але його не пускали: — Мовчи, заважаєш. А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.
— Люди, християни!
— Хто там говорить?
— А хто його знає…
— Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви, рикають на мужика: народ розорили, та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими, наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості і справедливості.
— Від кого?
— Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе — і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне у береги.
— Нема терпцю! Урвався…
Панас зліз вже на землю і винувато обертався до сусідів.
— Хіба я що?. Я згоден… я на все згоден… Як люди…
— Знайшовся мудрий: потерпімо, каже.
— Цитьте, нехай говорить, хто починав.
— Говори, Гуща.
Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди.
— Вся земля наша одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.