Fata Morgana
Шрифт:
А сміх танцює в Хоминих грудях.
Хома ліниво засуває руку в кишеню і не виймає.
Чого хапатись? Встигне.
Вітер шумить поміж стогами, п’яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч — наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагайка при боці. «Сей рік більше маємо сіна». — «Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати».
«Стане й продати», — говорить до себе Хома.
Він обережно насмикав сіна і потрусив. Потому вийняв з кишені сірник.
Вітер гасить
Сіно не хоче горіти. Тріщить і скаче до очей димом. Се сердить Хому. Однак вогонь робить своє.
Тоді Хома відходить під другий стіг, спокійно і діловито. Блимне на мить і знову щезне.
Скінчив нарешті.
Тепер він хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долоні й чекає.
Стоги виразно чорніють, навіть заплющивши очі, Хома їх бачить; потому вкриваються димом і стають легкі й рухливі.
Дрібні вогні починають гратись під ними, як діти в червоних спідничках. Вони скачуть по боках і лізуть нагору, а чорна маса то гнеться під ними, то виросте раптом, немов намагається знятись і полетіти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій сповня його тіло, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх.
Стоги тим часом ростуть. Дим розгортає крила і пориває з собою вогонь. Се вже не діти в червоних спідничках. Се щось велике, завзяте, сердитий звір, що хоче скинуть з грудей вагу, що простягає спідсподу лаби з синіми жилами, душить й підгортає під себе. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.
Ворог скорився, а він все ще пирска зірками, як слиною кіт, все диха синім вогнем та хлюпає полум’ям в береги чорної ночі.
Хома тихенько сміється. Смішок добувсь йому з горла та покотився по зморшках обличчя, і наче легше від того зробилось, наче випік вогонь у грудях болюче місце.
Вогонь! Червоний, веселий, чистий.
Ще недавно лежав він у темній коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.
Гори, гори…
Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе спалили, все спопелили — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем.
Бо воно грішне… Все грішне на проклятій землі… Все грішне, тільки вогонь святий. Тільки один вогонь. Сам бог у гніву кида вогонь на землю.
Ти збираєш добро з поту та сліз, з людської кривди, а вогонь впав — і де те все? Шукай у хмарі, порпайся в попелі… Ха-ха!.
Лиха радість наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зілляти регіт з вогнем. Але щось його держить, щось в’яже з вогнем — і здається, що, коли встане або не буде дивитись, стоги погаснуть і не будуть горіти.
Стоги нарешті в’януть. Покірні, тихі, вони рівно палають, як свічі у церкві. Низькі хмари рожевіють на небі, далечінь тріпа чорним крилом, наче кажан.
Тіні копиць полохливо тремтять на осяяній луці.
Сіно дотліває поволі. Часом бухне з тріском сніп іскор або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.
Од села чутно далекий гомін. «Се, певно, йдуть рятувати, — дума Хома важко й байдуже. Йому не хочеться встати. — Спіймають? Ну, що ж, нехай…»
Все ближче і ближче гомін. Вже чутно, як гейкають люди, як сапають коні і одкидають землю позад себе копита.
Хома нарешті встає. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий і чорний, відходить у пітьму.
Збирали пізні гречки, коли вернувся Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся:
— Що, попосидів?
Знаєш, мовляв за що.
Його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять. Він мусить все знати.
Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафійки спинилось серце. Чи вона добре розчула? Ледве діждалась, аж смеркне, і побігла додому. Але по дорозі наткнулась на Гущу.
— Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.
Гафійка сміялась дзвінким уриваним сміхом, наче намисто низала. Вона сама не знала, чого сміється. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло
— Дивіться, а він з бородою, як дід…
Вони одійшли попід верби.
Марко роздивлявся Гафійку. Вона була якась нова прозора, старша.
— Ти мене не забула?
— Ні, не забула.
— Ждала?
— Ждала.
— А тим часом розкидала листочки? Голос у нього тремтів, теплий і тихий, як по весні вітер коли дерева цвітуть.
— Ти звідки знаєш? Авжеж, підкидала. Знаєш, Марку не ті тепер люди, що перше. І в нас була забастовка.
— Ов!
Гафійка страшенно горда.
— Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку — не можу, каже. І все боїться.
— А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибірі?
Гафійка вся встрепенулась.
— Де там! Як сталось з татом нещастя змінилися зовсім. Правду, кажуть, говорив Гуща… Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде…
— Кому се «нам»?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько Панас. Розкажіть, каже, про тих демократів…