Fata Morgana
Шрифт:
Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люди, по хатах двері отвором. На городах спинилась робота. Стоять між грядками, заклавши руки, і розмовляють через сусідські плоти:
— Чули? Хоч би душечка в дворі. Покинули всі.
— Вони давно вже пристали, чекали тільки, аж люди почнуть.
— Що ж воно буде?
— Почне сипатись зерно — набавить ціну.
— Глядіть, ще щоб не найняв сторонніх.
— Де там, не пустять. Наші не пустять чужих. Прокіп вмовляє:
— Держіться. Як будемо
— Аякже. Гуртом, мовляли, і батька бить добре. Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.
— Забастовка! Буде вам забастовка… не один ззаду почуха… ет, чортзна-що. Але не дуже бояться. Молодь сміється:
— Ловко?
— А ловко.
У полуднє діти розносять: пан пішов на гуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів йдуть вслід за паном сотні очей. Пан йде між очима, як під зоряним небом.
— Пішов на гуральню до зятя.
— Обідать подався, бо дома нічим.
— Не наварилось.
Навіть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
— Озуть би тебе у постоли…
Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральні.
— Наші побили робочих.
— Брехня. Ніхто їх не бив. Не пустили, та й годі.
— Хай пан сам біля худоби походить.
— Ми йому не боронимо.
Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті і не пускати до двору.
Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з гуральні Льольо.
День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.
Пополудні знов скаче селом економ як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.
Ледве встигнеш побачити зад кінський та економову спину.
— Понесло десь у Піски.
— Не поживиться там. Не наймуться.
— А що?
— Бастують.
Вечір вже близько, а змін ніяких. Тільки на панському дворі ревуть корови.
Тихо сідає сонце на зеленому небі, певно, на вітер. Щось гнітюче, тривожне росте непомітно. Жевріють вікна по хатах, та ревіння худоби боре густе повітря.
— Хоч би нагодував хто скотину.
— Що ж вона винна. Стоїть, бідна, не ївши, не пивши…
На небо виходить вечірня зірка, як всевидюче око.
Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку. Коні сердито іржуть. Вони десь бунтують у стайні, б’ють землю ногами і роздувають од гніву ніздрі.
Жінки з нудьгою вибігають із хат.
— Ой, чути не можу, як плаче худоба.
— Їй-богу, сама побіжу годувати…
— Сумно як, господи… Мої діти аж плачуть.
Смеркає. Тіні вилазять з своїх закамарків і нишком, підло налягають землі на груди.
А з
Тоді Прокіп посилає хлопців на панський двір.
Худоба нічого не винна.
* * *
Пан сидів мовчки — і люди нічого. Ходили в поле, жали свій хліб і посміхались злорадно, коли панський економ з нічим повертався з сусідніх сіл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибігав становий. Поштові дзвінки, валування собак, грубі лайки і крики — все се проплило, як хмара на літнім небі. Так і поїхав ні з чим. Тільки Хому забрали, бо станового налаяв.
А пшениця текла.
Тоді економ пом’якшав. Ставив горілку та все вмовляв. Інший налає, а інший вип’є. Пили горілку — чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортіло, та боявся громади. А пшениця текла.
Маланка пішла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, і слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м’яко капа на землю, як плаче нива золотими сльозами, їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на коліна, розгортає стебло і збирає червоні зерна так обережно, ніжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелі. Хлібець святий!.
Дехто з місячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарешті за тиждень пан набавив ціну. Не таку, як люди хотіли, а все ж далеко кращу, ніж була.
— Ставати?
— Ставаймо.
Прокіп теж радив:
— Дійшли до краю.
Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стіжки.
А Хому Гудзя скоро пустили. Він вертався якраз повз панське поле. Зирнув на женців і тільки криво всміхнувся.
* * *
Низько стеляться хмари, ростуть, збираються в купу і опадають. Вітер наче покоси громадить на нічнім небі, складає в копиці.
На луці важко дрімають чорні стоги, наче ситі воли на паші. Вони розпливлися і гинуть у пітьмі, а Хома чує їх скрізь: отут, з правого боку, ззаду і зліва, над головою. Сіно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло і пустити з неволі придушений там дух материнки, горошку та буркун-зілля.
Гострий, колючий смішок ворушиться в Хоминих грудях, підступає під горло. Ха-ха!.
Попрацювали руки і походили ноги, поки зібрали таке багатство.
А ось одна мить…
І не кінчає. Він наче бачить — громадять сіно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покіс носом. «Добре сінце?» — «Як золото чисте…» — «Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив», — і позирає на небо. Заклав руки в кишені, штани на ньому чорні, а куртка біла, — і знов зацибав по луці, як чорногуз.