Фб-86

Беркеши Андраш

— Як спала? — спитав Фреді, пригорнувши до себе дівчину.

— Спасибі, добре.

— Хто той хлопчина, про якого згадував Фері?

— Він медик, — відповіла дівчина.

— Це твій полюбовник?

— Ні, я навіть не знаю його.

Між вами нічого не було?

Ні, ніколи!

— Чому в такому разі ти повела його на свою квартиру? В це важко повірити.

— Ти в свій час давав нам вказівку посилати молодих студентів на Захід.

— І для цього ти з ним зв'язалась?

— Так.

— А звідки знаєш, що

він студент?

— Я спитала, яка в нього професія. Крім того, видно було, що студент.

— Гм, зрозуміло… — сказав Фреді. — А ти вже домовилася з ним про втечу?

— Так, — збрехала дівчина.

— Яку адресу ти йому дала?

Дівчина на якусь мить задумалася.

— Адресу отця Пала, Кірхен Гассе, 6.

— Гаразд. Значить, це точно, що між вами нічого не було?

— Точно, Фреді.

Чоловік ще якийсь час замислено розглядав стелю. На його чолі пролягли глибокі зморшки, очі ставали дедалі похмурішими. Він дуже глибоко задумався на чимось.

— Фреді, — озвалася тихо дівчина.

— Не заважай! — холодно обірвав її Фреді. Через кілька хвилин він схопився з ліжка, його обличчя невпізнанно змінилося. В очах застиг жах. Єва ще ніколи не бачила його таким. Він втратив свою непохитну самовпевненість. Похапцем одягся, надів легкий плащ і м'який капелюх.

— Ти теж одягайся. Ключ забери з собою. Можливо увечері навідаюся до тебе. На всякий випадок чекай мене.

— Добре, — сказала дівчина. Вона завагалась: губи розтулилися, наче вона хотіла щось сказати, але передумала.

— У тебе є до мене якась справа? — спитав Фред

— Так… ти обіцяв мені…

— Я не забув. Потім принесу. Зараз мені ніколи.

Дівчина чула, як віддалялися його швидкі кроки.

Грюкнули двері, і в будинку запанувала тиша.

* * *

Коцка вражено читав ранкове донесення. Серед інших матеріалів у ньому було повідомлення про трагічну смерть Ференца Вільдмана. Аварія сталася вночі.

— Чого це його занесло в Кішпешт о першій годині ночі? Адже він живе в Буді, — розмірковував старший лейтенант. — Підозріла історія. У нього був робочий день, а не вихідний. Значить, якась важлива справа примусила його відпроситися в Кішпешт.

Він подзвонив у поліцію начальникові відділу аварій.

— Алло! — гукнув у трубку. — Говорить старший лейтенант Барді. Я цікавлюся справою Вільдмана… Так… Нічого підозрілого не знайшли?.. Розумію… Де? В інституті патологічної анатомії? Ясно. Добре, спасибі. До зустрічі.

За півгодини Коцка був уже в інституті.

— Труп Вільдмана в другій камері, — сказав головний лікар. — Ми ще не чіпали його.

Коцка поквапливо спустився по сходах. У підвальному приміщенні панував солодкуватий запах формаліну.

Перед другою камерою Коцка зупинився. Він ніяк не міг подолати огиди до трупів. Та нічого не вдієш: служба є служба. Постояв

трохи, потім рішуче відчинив двері. Мармуровий стіл посеред кімнати був порожній. Старший лейтенант подумав, що зайшов не в те приміщення, і хотів уже вийти, але побачив з другого боку якогось чоловіка, що сидів навпочіпки перед бляшаною ванною. Почувши скрип дверей, чоловік ніби скам'янів.

— Доброго ранку, — привітався старший лейтенант.

Незнайомий випрямився. Це був високий, широкоплечий чоловік, одягнений у легкий плащ. Чорне кучеряве волосся виблискувало при електричному світлі. Нижня частина обличчя була прикрита марлевою пов'язкою. Коцка зміряв його допитливим поглядом. В очах невідомого з'явилося збентеження і здивування. Коцку охопив неспокій, його хвилювання збільшилося, коли побачив на підлозі лікарську сумку і на ній сірий м'який капелюх. Усе це тривало кілька секунд.

— Хто ви такий? — холодно спитав чоловік. Праву руку в гумовій рукавиці він підняв до лацкана свого плаща.

— Я з поліції, — відповів Коцка і зробив крок уперед.

— Ага, — здавленим голосом промовив чоловік. Очі його звузились. Він нахилився вперед, удаючи, що хоче чхнути й вийняти носову хустку. В наступну мить у його руці заблищав пістолет.

— Підніміть руки! — наказав невідомий.

Коцка змушений був підкоритися.

— Підійдіть ближче!

Старший лейтенант повільно ступив кілька кроків Мозок гарячково працював. Він шукав виходу, напружуючись, мов пружина.

— Стійте!

Вони стояли один проти одного на відстані кроку. Дуло пістолета було спрямоване в груди старшого лейтенанта.

Коцка блискавично зважив усі можливості.

«Він стрілятиме: адже з підвалу не чути пострілу. Треба спробувати».

Перемістивши всю вагу тіла на ліву ногу, Коцка несподіваним рухом зробив поворот направо, одночасно лівою рукою, наче сталевими лещатами, міцно стиснувши озброєну пістолетом руку супротивника.

Чоловік скрикнув від болю, але відразу ж перейшов у наступ. Та Коцка встиг другою рукою вибити пістолет з його рук. Зброя, описавши дугу, впала десь за спиною супротивника. Почалася боротьба. Невідомий був міцніший за Коцку, але Коцка виховувався в передмісті, де освоїв сотні різних прийомів бійки. Він захищав своє підборіддя, бо знав, що це його слабе місце. Кулак супротивника шугонув над головою Коцки. Втративши рівновагу, чоловік хитнувся вперед. Коцка, скориставшись цим, міцно вдарив його своїм залізним кулаком, Напівоглушений невідомий відлетів до стіни і почав сповзати на землю. Коцка підстрибнув до нього, але в наступну мить несподіваний удар відкинув його назад. Головою він ударився в дошку мармурового стола. Супротивник всією силою вдарив його ногою в коліно. Коцка відчув гострий біль. Встиг помітити, як невідомий блискавично схопив свою сумку і шмигнув за двері. Старший лейтенант кинувся за ним, але запізнився. В замку заскреготів ключ.