Фб-86
Шрифт:
— Ось що, — запропонувала дівчина, — коли хочете, навідайтеся до лікаря дядька Фері. Мабуть, в нього заповіт старого. Хтозна, чи не відказав він квартиру вам…
— Ви знаєте, де живе той лікар?
— Заждіть, я десь записала адресу, бо дядько Фері одного разу рекомендував мені його. — Єва взяла свою сумку і заходилась ритися між своїми записами. — Ось вона. Вулиця Керт, чотири.
— Як його звуть?
— Цього я вже не знаю, — одказала дівчина. — Хоч старик і називав його, але я забула.
— Нічого, знайду. Навряд, щоб у тому будинку жило
— Здається, він високий, русявий, років сорока. Одного разу заходив до ресторану. Так. Згадала.
Шош підвівся.
— Дозвольте попрощатися, — подав він дівчині руку. — Дякую за все.
— Ні за що. Приємно було познайомитися з вами, — сказала Єва. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.
— Очевидно. В мене немає в Будапешті знайомих. Принагідно загляну в ресторан… — обіцяв Шош і рушив до дверей.
— Ви забули свою газету, — гукнула йому навздогін дівчина.
— Це не моя, — здивувався Шош. — Вона лежала на столі ще до нашого приходу.
Єва вражено спинилася. Її збентеження тривало всього якусь мить. Вона всміхнулася.
— Звичайно. Я забула. Вчора ж сама купила її. Знаєте, я дуже люблю спорт, — додала вона для пояснення.
— Я теж, — всміхнувся капітан.
Коли Шош залишив квартиру, Єва роздратовано підійшла до стола і підняла газету. На ній була завтрашня дата [11] . Її роздратування ще зросло.
Іштван прибув до Будапешта ранком. Він не поїхав трамваєм, а вирушив пішки. Пройшовся в район замку, зайшов у маленький ресторан, поснідав, потім, повільно прогулюючись, побрів містом. У нього було таке відчуття, що кожен стежить за ним, паче людям було відомо, що він вночі перебрався через кордон. Біля вежі рибалок [12] він сів на лаву і деякий час зачаровано дивився на широку панораму міста. Думки безладно вирували в голові, страх дедалі наростав. Він не знав, як згаяти час. Вирішив піти в якусь лазню. Вибрав таку, де рідко бував, бо в критому басейні його знають. Повільно побрів туди. Перехожі оглядалися йому вслід. Це стривожило Іштвана. Він подивився на себе і вжахнувся: плащ, черевики — все було в грязюці. В такому вигляді люди не звикли гуляти по місту. Ще добре, що не привернув до себе уваги якогось поліцейського.
Іштван зайшов у перший-ліпший під'їзд і ще раз оглянув себе. Ні, далі йти в такому вигляді не можна. Це рівнозначно самогубству! Треба десь переодягтися! Але де? Хлопець перебирав у думках різні можливості і кінець кінцем прийшов до висновку, що єдиний вихід — це піти додому. Хоче цього чи ні, іншої можливості нема. І чим скоріше, тим краще. Коли поспішати, то за десять хвилин можна туди добратися. Він швидко вирушив додому, тримаючись близько до будинків і не дивлячись ні направо, ні наліво. Пружними кроками побіг по східцях. Але, дійшовши, раптом згадав, що не взяв з собою ключа — він залишився
— Боже мій! — сторопіло сказав чолов'яга, відчинивши двері. — Де ви пропадали стільки часу? Ми вже думали що з вами трапилось якесь лихо…
— Ні, ні, нічого зі мною не сталося, — входячи промовив Іштван. Він попрямував до своєї кімнати, але перед дверима зупинився. — Я працюю на будівництві в області Солнок, — інстинктивно збрехав він. — Приїхали сюди по матеріали, ось я й вирішив зайти додому, переодягтися…
— А я вже гадав, що ви десь далеко, за тридев'ять земель.
— А чому б мені бути десь далеко? — здивовано спитав хлопець.
— Ходімо до кімнати, — запропонував бухгалтер. — Не хочу в коридорі говорити про це.
Вони зайшли в Іштванову кімнату. Хлопець скинув з себе плащ і вижидально глянув на свого сусіду.
— Послухайте, синку, — почав бухгалтер. Його голос нервово затремтів. — Рятуйтеся! Зрозуміло? Негайно тікайте!
Іштван з жахом глянув на схвильованого чоловіка, його губи задрижали, він хотів щось сказати, але не міг з себе видавити жодного слова.
— Нічого не питайте. Рятуйтеся негайно, поки не пізно, — підганяв сусід. — Нічого тут роздумувати. По вас уже приходили! Ось, дивіться! — Він вийняв з бумажника аркуш, на який записав номер телефону підполковника. — Бачите, — він сунув йому папірець під ніс. — Тут записано. Підполковник Челеї. Він особисто приходив по вас. Вас підозрівають в якійсь серйозній справі, принаймні так зрозумів я зі слів підполковника. Вас хочуть арештувати. Рятуйтесь. Я дам вам адресу мого брата, який живе в Парижі, зверніться до нього. А тепер ідіть. Я не викажу вас. Вас можуть повісити. Бога ради, ідіть же…
Іштван ледве живий опустився на ліжко, заховавши обличчя в долоні.
— Боже мій, — шепотів він.
Бухгалтер підійшов до нього і затряс його.
— Не кисніть, зараз не до цього! Коли не хочете йти, скажіть, тоді подзвонимо підполковникові…
— Ні, ні… — застогнав хлопець, — іду…
Він швидко почав одягатися. Діяв машинально, наче лунатик. Бухгалтер схвильовано крутився навколо нього.
— Ні, навіть не мийтеся, — напав він на хлопця, коли помітив, що той ступнув до ванної кімнати. — Невже вам неясно, що кожна хвилина дорога? Вам хочеться, щоб вас піймали?
Іштван швидко одягся. Він стояв у своєму темно-синьому пальті, готовий вийти.
— Дуже вам дякую… — звернувся до бухгалтера. — Меблі віддаю вам. — Він з болем оглянув кімнату, наче прощався з нею. — Вони мені вже не потрібні.
Бухгалтер зморщив чоло і трохи роздумував:
— Ось що, синку! Так просто, на словах, це нічого не дасть. Треба швиденько скласти документ, написати в ньому, що я купив від вас ці меблі, припустімо, ще рік тому. Вони мені не потрібні, я просто хотів би їх зберегти для вас. Бо ви, молодий чоловіче, незабаром повернетеся сюди переможцем.