Фб-86

Беркеши Андраш

Дівчина вирішила пройти до наступної зупинки… На розі, біля кондитерської, вона несподівано зустріла Іштвана. Обличчя хлопця було похмуре, стурбоване.

— Іштване! — схопила вона хлопця за руку. — Ну як?

— Виключили, — промовив Іштван глухим голосом і відвернувся.

— Це неможливо! — прошепотіла Естер, все ще міцно стискуючи руку Іштвана. — Що ж робити?.. — спитала після короткої паузи.

— Піду до Голуба, — зітхнув хлопець.

—

Ходімо, Іштване, вип'ємо кави, — запропонувала Естер. — Все одно Голуб зараз вечеряє. Потім підемо до нього.

— В мене немає грошей, — відмовився Іштван.

— Нічого, у мене є. Ходім.

Вони зайшли в кафе. Естер замовила чорну каву.

— Естер, — озвався хлопець, — ми вже давно знайомі. Скажи, ти вважаєш мене негідником? Чи ворогом? — Він з надією дивився на дівчину, наче від її відповіді залежало його майбутнє.

— Ні. Я знаю тебе як чесну людину. Але ти зробив помилку, не написавши всього про свого батька.

— Повір, люба Естер, — перебив Іштван і глянув на неї своїми блакитними очима. — До 1946 року я нічого не знав про нього.

— А Каллош казав, ніби ти висловлювався проти радянської науки?

— Казав. Це ще більше ускладнило моє становище.

— Але ж це брехня! За що тільки сердиться на тебе цей Каллош?

— Не розумію, — розвів руками Іштван.

— Я говорила з Голубом, — сказала Естер. — Він обіцяв допомогти.

— Що ти йому сказала?

— Тільки те, що сьогодні дисциплінарна комісія розглядає твою справу.

— Я теж казав йому про це, — мовив Іштван.

— Ти знаєш, який він неуважний. Одразу ж забув. Він не розуміє, за що ти зненавидів свого батька. На його думку, батька не можна ненавидіти. Ми ще посперечалися з ним.

— Багато хто не може цього зрозуміти. А ти розумієш? — звернувся він до дівчини.

— Так, — твердо відповіла Естер.

Вони довго мовчали. Надворі вже вечоріло. Засвітились на стінах бра, і приємний присмерк оповив людей.

— Ходімо, — озвався через деякий час Іштван. — У тебе вистачить грошей, щоб розрахуватися? Бо коли пі, нам доведеться зостатися тут, — додав він з гіркою усмішкою.

— Стільки ще знайдеться, — всміхнулась хлопцеві Естер.

Вони розплатилися і повільно, немов двоє закоханих, пройшлися до вілли професора.

Дівчина вийняла з сумочки ключ, відчинила хвіртку. Іштван стримував нервозність. Як його зустріне Голуб, що він скаже? Хлопцеві хотілося повернутись і піти геть.

— Ходімо, — сказала дівчина, підбадьорливо усміхаючись.

Голуб був здивований, його дружина Магда, вродлива жінка років

сорока п'яти, теж з цікавістю розглядала пізніх гостей.

— Заходьте, — привітно запрошувала вона.

— Пройдіть у мій робочий кабінет, — запропонував професор. — Ну, кажіть, що сталося? — спитав він хлопця, усівшись у глибокому шкіряному кріслі. Естер та Іштван зайняли місця поруч, на дивані.

— Виключили мене. Рішення негайно набирає сили.

— Все ж таки виключили? — вчений схопився і почав знервовано ходити по кімнаті, зімкнувши пальці за спиною. Раптом він зупинився перед юнаком, пильно глянув йому у вічі. Іштван спокійно витримав колючий погляд.

— Скажіть, друже, — озвався Голуб. У його голосі відчувалася рішучість. — Даєте слово честі, що не вчинили нічого протизаконного?

— Даю! Найбільша моя провина — я нічого не сказав про батька навіть після того, як дізнався, що він живий.

— Значить, я можу виступати на ваш захист?

— Якщо ваша ласка, пане професоре. Я можу тільки заявити, що ніякого злочину не вдіяв. Проявив звичайну необачність, оце і вся моя провина.

— Гаразд, синку. Для мене цього досить, — мовив Голуб. Він сів і знову запалив сигарету. — Я хотів би спитати ще одне: чому ви зненавиділи свого батька?

Іштван схилив голову і заходився нервово крутити пальцями китиці скатертини, якою був накритий стіл. Дівчина теж зацікавлено глянула на хлопця, але бачила тільки його схилену голову і коричневу від загару шию. Коли Іштван підвів голову, його очі були вологі.

— Він убив дівчину, яку я кохав! — сказав хлопець ледве чутно.

— Ваш батько її вбив? Нічого не розумію! Хто вона, ця дівчина?

— Майя. Студентка, — була відповідь. Естер дивилась на Іштвана широко розкритими очима. Про це він їй ніколи не говорив.

— Саме так, пане професоре, він убив її. Не власноручно, звичайно. Майя була єврейка. Він закликав до розправи своїми статтями і дослідженнями. Я дуже кохав Майю і ніколи не прощу батькові її смерті.

— Коли це було?

— 16 жовтня 1944 року. На другий день після того, як партія нілашів захопила владу.

— Ваш батько був членом цієї партії?

— Так. Він був запеклим фашистом, найближчим співробітником професора Маля.

— І ви дуже кохали ту дівчину? Адже тоді ви були ще хлопчиком…

— Мені тоді минуло дев'ятнадцять, — відповів тихо Іштван. — Я ще й тепер її кохаю. Коли ж довідався, за яких обставин вона вмерла, то ще більше покохав її. Вона поводилась як герой.