Фб-86
Шрифт:
— Розумію, розумію… — промовив Голуб. Він вийняв нову сигарету, знову запалив і в глибокій задумі випустив хмарку диму. — Ось що, друже. Ідіть зараз додому. Напишіть апеляцію і завтра подайте її в ректорат. Зрозуміли?
— Так.
— Потім прийдете сюди, закінчите роботу по аналізу крові, перевірите правильність підрахунків. Доки я продовжуватиму тут досліди, ви щодня будете приходити сюди! Ясно?
— Так, пане професоре.
— Завтра вранці я поговорю з Каллошем. Тримайте себе в руках. Ми не допустимо, щоб вас виключили. Правда, Естерко?
— Правда, пане професоре, — радісно
Іштван з полегкістю зітхнув і помітно заспокоївся. У Голуба великий авторитет. Як-не-як — він відомий вчений. Коли він втрутиться в справу, усе, певно, владнається. Юнак підвівся:
— Велике вам спасибі, пане професоре. Значить, завтра прийду. — Він вклонився.
— Вище голову, друже! — підбадьорив хлопця вчений. — Усе буде гаразд…
Молоді люди вже спускались з сходів, коли Голуб покликав Іштвана.
— Вже пізненько. Ви, може, проведете Естерку додому?
Професор хитрувато примружив очі і всміхнувся. Він усміхався ще й тоді, коли за молодими зачинилася хвіртка.
— Де ти живеш? — озвався тихо Іштван. — Бачиш, я навіть цього не знаю.
— На вулиці Батхіань, — відповіла дівчина.
— Можна тебе провести?
— Ти виконуєш наказ професора?
— Ні, ні, — заперечив Іштван. — Я все одно провів би тебе.
— Це дуже люб'язно з твого боку.
Хлопець запитально глянув на неї. Він повеселішав, став спокійніший. В очах заіскрився колишній вогник.
— Ходімо пішки.
— Як хочеш, — всміхнувся Краснай.
Вони довго йшли, не промовивши жодного слова.
— Іштване, — озвалася нарешті дівчина, — ти дуже кохав її?
— Дуже.
— Розкажи про неї.
— Що саме розповісти?
— Усе. Яка вона була? Чому ти її кохав?
— Яка була?.. Висока, струнка. На чверть голови вища, ніж ти. Темне волосся спадало до самих плечей. Завжди весела. Мріяла стати скульптором. Любила усе красиве. Оце і все про неї. Чому кохав її? Не можу сказати. Людина ніколи не шукає пояснення, чому кохає. Якщо ти була закохана в когось, ти знала, чому кохаєш?
— Я ще нікого не кохала, — відповіла дівчина.
— Коли прийде до тебе кохання, Естерко, ти зрозумієш, що це таке. Людина неспроможна пояснити це почуття, буває, що й бореться проти нього. Та кохання все ж таки перемагає.
— Незабаром буде п'ять років, як Майя загинула. І ти й досі кохаєш її? Чому ти такий самотній? — Дівчина зупинилась, обернулась лицем до хлопця.
Іштван поринув у свої думки, його високе чоло прорізали глибокі зморшки. Він схопив Естер за руку.
— Сядьмо на хвилиночку, — сказав тихо. Вони сіли на лаву, що стояла в алеї.
— Мені не було ще й десяти років, коли померла мати. З того часу живу сам. Родичів немає. Іноді здається, що я збожеволію, гнітить мене самотність. Може, саме тому я з головою поринув у науку.
— І ти ніколи не одружишся?
— Цього я не кажу. — Іштван гіркувато всміхнувся. — Але в моєму теперішньому становищі смішно було б думати про одруження…
— Тому що тебе виключили? — спитала дівчина.
— Так…
— Голуб усе владнає. Ти знаєш його характер.
— І багато чого іншого, — додав хлопець. — Естерко, и навіть не знаю, що робитиму, коли мене не поновлять. Я, може, цього й не переживу. Медицина — моє покликання. Про неї я мрію з дитячих років. Знаєш, у 1944 ропі я раптом збагнув, які жахливі злочини заподіяв мій батько, пообіцяв собі зробити все можливе, щоб полегшити страждання людей. Це, Естерко, не просто гучні слова. Це моє тверде рішення. Я віддаю всі сили навчанню, щоб стати лікарем, бо лікар багато може зробити для людей.
— Мабуть, тому ти уникаєш громадської роботи? — спитала з легкою іронією дівчина.
— Естерко, невже політика полягає тільки в тому, щоб без упину кидатись гучними фразами або виголошувати промови? По-твоєму, це не політика, коли хтось підмінно вчиться? Я хочу служити своїй країні знаннями. Це теж політика. Усі життєві питання мені ясні, а коли б становище вимагало, я був би разом з вами на барикадах…
— Я знаю це, Іштване, — ніжно сказала дівчина. — І цілком розумію тебе. Ходімо. — Вона взяла Іштвана за руку, глянула у вічі.
— Як хочеш, Естер…
Вони підвелись. Над пасмом гір пливло громаддя темних хмар, тьмяно освітлених блідим місячним сяйвом. Тихий вітерець колихав віти дерев. Іштван і Естер йшли поруч, заглиблені в свої думки.
Прихід професора був для Каллоша несподіванкою. Він мимохіть підвівся з свого місця. Авторитет і слава Голуба справляли на нього велике враження. Вже багато разів давав він собі слово не зважати на вченого. Зрештою, хто для нього оцей сивий професор? Інтелігент старого гарту, просто — він певен — саботажник. Бо ж якими результатами може похвалитися відомий професор? Ніякими! Що він зробив досі для народної демократії? Нічого! Його не можна було навіть умовити, щоб взяв участь у суботнику по відбудові міста, хоч інші професори прийшли. Виправдовується зайнятістю, якимись дослідами! Звичайно, це непогана відмовка. Досліди можуть бути вдалими і невдалими. Поки що Голубові вони не вдаються. А до 1945 року він жив у Лондоні. Хіба цього не досить, щоб зрозуміти все? Ворог хитрий, він працює з перспективою, на багато років уперед.
Усі ці думки блискавично промайнули в голові Каллоша, та коли він заговорив, то і голос, і поведінка його виказували покірність. Він картав себе за цю слабість. Отже, йому теж прищепили в свій час оцю ганебну послужливість. Двадцять років, які він провів у міністерстві писарем, дають себе знати, його син має рацію, коли звинувачує батька в раболіпстві.
— Що вас привело до нас, пане професоре? Будь ласка, сідайте.
— Спасибі, — холодно відмовився Голуб. — Я хотів дещо спитати. — Схрестивши руки за спиною, професор почав ходити по кімнаті, мов під час лекції в аудиторії, Каллош збентежено кліпав очима. Він розглядав сірий, добре пошитий костюм ученого, його білосніжну поплінову сорочку, галстук з дрібним візерунком, туфлі з гострими носками, на яких яскраво відбивалось сяйво ранкового сонця,