Феміністка
Шрифт:
— Останнє запитання… Звідки Леся так добре знає карате? Лось посміхнувся.
— Звідки ж, як не від мене! Я її тренував цілих два роки… В неї усе було — й бажання, й талант! А головне, була ненависть!
На ґанку затупотіли кроки.
— Ненависть? — перепитав я. — До кого?
— До тебе, до мене, до свого чоловіка… — посміхнувся Лось розбитими губами. — До всіх чоловіків, які живуть на світі… второпав?
Сліпучі фари джипа насилу пробивали густу завісу хуртовини.
— Що? — допитувавсь я, одною рукою тримаючи коло вуха телефон,
VII
Над яром ревла й стугоніла завія. Крізь лобове шкло джипа видно було, як потойбіч долини хилиться під вітром сосновий бір. Вулицю геть замело, й авто брьохалося в снігу по самісінький радіятор. Я підкотив до воріт і, діставши пульт, натиснув кнопку. Тої ж миті біля веранди спалахнули ліхтарі, а тяжка залізна брама стала помалу від'їжджати вбік.
— Нічого собі! — захоплено сказала Мацюцька.
Я вимкнув фари й заїхав у двір. В мертвотно-блідому сяєві ліхтарів безнастанно сіялися й сіялися дрібні колючі сніжинки.
— Добралися… слава тобі, господи! — буркнув я, вилазячи надвір. Тоді обернувся й галантно подав руку Мацюцьці.
— Прошу, дорога панно!
Вона зацікавлено роззирнулася довкруги.
— Ой, як тут га-а-арно! А краєвиди які… — Її обличчя раптом завмерло. — Послухай, а тут же ж далі в ярах наче озеро?
— Авжеж! — сказав я, ставляючи авто на сигналізацію.
— Ото таке овальне, еге?
Я уважно подивився на неї.
— Овальне… — сказав я нарешті. — А ти звідки знаєш? Вона засміялася.
— От же ж малий світ, га! Туди ж Леся їздить взимку в ополонці купатися.
— Леся?! — вражено перепитав я.
— Ну певно ж! Вона там гола купається… Якось ми їздили з нею, то я й запам'ятала ці краєвиди.
Я вдарив себе кулаком по голові.
— Так це її я бачив на озері кілька день тому!
— А ти теж купаєшся взимку? — з цікавістю поспитала Мацюцька.
— Треба ж таке! — сказав я, хитаючи головою. — Ні, недарма наші з нею шляхи перетнулися… Купаюся, купаюся, малечо! А що?
— А мене можеш навчити?
Я хтів було щось їй сказати, але сього менту з-за джипа вискочила здоровецька чорна потвора й, радісно загорлавши, повалила Мацюцьку в замет.
— Ой-ой-ой! — перелякано залементувала Мацюцька, дриґаючи ногами.
Потвора заревла ще дужче, а тоді згребла Мацюцьку зубами за шубу, й, гаркаючи та повискуючи од утіхи, стала тягати її по снігу.
— Більбонський, уб'ю! — гаркнув я, хапаючи його за нашийник. — Фу, я сказав… фу!
Псисько повернув до мене свою кудлату пику й, загорлавши ще дужче, плигнув на груди й повалив додолу. Далі повторилася щоденна історія, з тою тільки ріжницею, що я примудрився відразу ж перевернути його на спину й притиснути до землі.
— Ти, обревку! — посваривсь я на нього кулаком. — Писок набити, еге?
Собайло дико загарчав.
— Бий його, бий! — закричала Мацюцька з веранди. — Щоб знав, як на людей нападати!
— Та ти що! — здивовано глянув я на неї. — Це ж мій пес… Більбонський зветься!
— А я думала — вовк з лісу прийшов! — поскаржилася Мацюцька жалісним голосочком.
Я взяв Більбонського за нашийника.
— Ти йому сподобалася… пишайся! Він дуже добре розбирається в людях і ніколи не став би гратися з тими, хто викликає підозру! — Я поплескав собайла по загривку, й він з утіхою загарчав, ошкіривши величезні білі ікла. — Ось погладь його, ну?
— Еге, ти хитрий! А коли руку відкусить?
— Кажу тобі, не бійся! — Я поплескав Мацюцьку по шиї. — Більбонський, це хороша дівчинка, хороша! Це — наша хороша дівчинка, розумієш?
Собайло радісно заскавчав і, підстрибнувши, лизнув Мацюцьку просто в губи.
— Ну, все, все… годі! — сказав я йому. Тоді добув з кишені ключі й одімкнув веранду. — Вперед!
Більбонський кулею влетів у коридор і, задерши голову, просканував носом повітря. Результат був позитивний, і собайло коротко гавкнув.
— Перевірено — мін немає! — сказав я, пропускаючи Мацюцьку вперед.
— Ти про що?
— Торік, — сказав я, допомагаючи їй зняти шубку, — мене хтіли вбити двоє одморозків! Вони примудрилися вирізати металопластикову шибу, перекусили ґрати й залізли в дім, коли на господарстві був один Більбонський… Собайло дав їм зайти досередини, а потім напав і обох загриз!
— Як це… загриз?
— Ну як… горлянки перервав, як же ж іще! — Я позіхнув. — Вечеряти будеш, малечо?
Мацюцька розгублено зиркнула на Більбонського.
— Він… він їх зовсім загриз, насмерть?
— Та певно ж! — Я знову позіхнув. — Значить, так… діставай усе, що є в холодильнику, й накривай на стіл… а я піду перевдягнуся! Що не ясно?
— А Більбонський?
— Собайло тебе не зачепить! Он там унизу лежить м'ясо… як погодуєш, то він полюбить тебе ще дужче! — Я подумав. — Тільки з рук не давай, а то ще вкусить…
— Та ти що?!
— Водиться за ним така звичка… нетерплячий дуже! Пальця може відкусити, а то й руку…
— Ні, я боюся! — заскімлила Мацюцька, боязко позираючи на Більбонського. — Ну, не покидай мене, га?