Феміністка
Шрифт:
— В око зарядити, еге? — поспитався він. — Крутий сильно? Ану вали звідси, поки цілий!
— Заткни пельку, мєнтяро! — обірвав я його. — Й нагукай мені полковника Урилова, в темпі! Що не ясно?
— Тільки бігом нагукай, — грізно скорчив свою звірячу мармизу Барабаш, — а то погони злетять!
Драб роззявив було рота, щоб пригостити нас добрячою порцією матюків, але тут з другого боку підійшов полковник
Урилов. На голові в нього був панцерний шолом, од чого здавалося, наче його банякувата мармиза виглядає з унітаза.
— Ага,
— Не твоє діло… це наш чоловік! Як обстановка? Урилов підняв забрало й, застромивши руку під шолома,
почухав голову.
— Хрінова! — зізнася він. — Ці лесбіянки засіли на другому поверсі. Троє з автоматами стережуть заручників, семеро зі снайперськими гвинтівками тримають під прицілом територію.
— Хто бере участь в операції?
— Мої люди й антитерористична бригада.
— План? Урилов зітхнув.
— Як завжди… — неохоче буркнув він. — Підземними комунікаціями бійці проникають на перший поверх, потім газові й світлошумові гранати — й гаття! От тільки заручники постраждають… А ще, бугаїно…
— Ну, що ще?
— Я провів переговори з Вірою Агафоновою. Вона висунула такі умови: ми повинні надати їм вертоліт Мі-24 з повним боєкомплектом, гроші, наркоту і… коротше…
— Ну, що ти мнешся? — не втерпів я.
— Вони хочуть тебе, коняко з яйцями! — видихнув Урилов. Барабаш крутнув головою й матюкнувся. Я зобразив на
своєму обличчі криву посмішку.
— А якщо я відмовлюся?
— Якщо за півгодини ми не передамо тебе в їхні собачі руки, то буде розстріляно перших десять заручників! — Урилов так заматюкався, що аж міліціянти пообертали голови в наш бік. — Біда вся в тому, що ці три піддираски з автоматами перемочать заручників, перш ніж їх устигнуть захавати. Ми навіть спробували зробити хронометраж ситуації — й виходить, що на випадок штурму з двохсот душ уціліє насилу четверть!
— Отже, мені доведеться йти… іншого виходу немає! — зітхнув я. — Тепер ось що…
— Ну, скот безрогий?
Я коротко виклав йому свій план.
— Найголовніше, — підсумував я, — вилучити папери, які вони захопили в офісі «Україночки»! Це нелегко буде зробити, бо тут, бачу, вся прокуратура з'їхалася, — але це наші з тобою гроші, розумієш? Їх треба вилучити буквально на десять хвилин, — щоб клієнт відібрав з них те, що його цікавить! — Я показав на Кассонго Нгвамбе. — Ти вже постарайся, друже… щоб я даремно не ризикував своєю собачою шкурою!
— Нічого, коняко з яйцями… зробимо! Полковник Урилов грошенята зі своїх рук не випустить… будь спок! — Він глипнув на мене своїми свинячими очицями. — Ну що, погнали?
Я відчинив схованку в дверцятах джипа й дістав звідти крихітний радіомікрофон у вигляді шпильки. Тоді увіткнув його за лацкан шкірянки.
— Прийом у радіусі півкілометра, — сказав я, розглядаючи себе в бокове дзеркало. — Як тільки я справлюся, наваліться всіма силами — і починайте штурм!
Майдан перед універмагом був геть порожній. Хилилося за полудень, і в калюжах відбивалося сліпуче сонце, котре стояло простісінько над головою. Я зітхнув і, взявши мегафон, підніс його до вуст.
— Віро Агафонова! — страшенним громохким ревиськом розлігся над площею мій голос. — Говорить Оскар. Я згоден виконати ваші умови.
Урилов безцеремонно видер у мене рупора.
— Значить, так! — ревонув він, мов скотина. — Оскара ми вам віддаємо. Вертуху приженуть за чверть години. Просимо вас тільки за одне — просимо, а не вимагаємо! — не чіпати заручників. Нехай котра просцітутка тіки зачепить…
— Ти здурів, скот безрогий! — вигукнув я, забираючи в нього мегафон. Тоді знову підніс його до вуст. — Говорить Оскар. Не стріляйте, я йду!
Я поклав рупора на дах машини й, не поспішаючи, вийшов з-за авт. Сонце пекло немилосердно. Сніг танув, і струмочки стікалися до хідників, дзюркочучи в каналізаційних решітках. Чутно було, як десь далеко прогудів тролейбус. Помалу простуючи через майдан, я просто-таки фізично почував, як в мене ціляться відразу з кількох стволів. От якби тільки не смальнула яка худобина здуру… По хребту стікав піт. Видно було, як над універмагом безтурботно кружляють голуби. Я перетнув майдан, і в мене ніхто не вистрілив. Шкляні двері універмагу були відчинені навстежень. Я увійшов у вестибюль і зупинився. Довкруги стояла тиша.
— Віро! — крикнув я.
— Стоять! — гаркнули десь наді мною. — Расстегнул куртку, быстро!
Я поволі розстебнув шкірянку й розвів поли, показуючи, що зброї при мені немає.
— Руки на затылок! По лестнице — пошел!
Насилу ступаючи нога за ногою, я підійшов до східців, які провадили на другий поверх. Дивно, але страху я не почував геть, — мене охопив якийсь крижаний спокій, в якому розчинилися геть усі тривоги. Так і в бою — перше збудження минає, а далі працюєш, як машина, не зважаючи на те, що тебе можуть застрелити… У вуха штовхнув багатоголосий гомін. Я підняв погляд — і, стоячи на пару сходинок нижче, побачив спочатку ноги в десантних черевиках, а потім і саму Віру Агафонову, котра держала мене під прицілом калаша.
— Иди… иди сюда, козлик! — прошепотіла вона й облизнула пошерхлі губи.
Я ступнув іще пару кроків і зупинився, наглядаючи, як дрижить її палець на спусковому гачку.
— Кру-гом! Вперед — шагом марш!
Виконуючи команду, я по-військовому розвернувся через ліве плече — й уздрів торгову залу з її вітринами, столами та всяким іншим причандаллям, складеним у барикади попід вікнами, й ціле кишло людей, котрі сиділи й лежали на підлозі, спідлоба косуючи в наш бік, і трьох дівчат у спортивних костюмах і з автоматами Калашникова, з котрих цю юрму порубати — як раз плюнуть було, а то й швидше…