Гінці Нептуна
Шрифт:
— Ви, мабуть, себе погано почуваєте? — запитав підполковник. — Звісно, стільки пережити. Що ж, відпочивайте, лікуйтесь… Вам це необхідно.
— Ні. Я цілком здоровий, — вперто відповів Черненко. — Цілком.
— І все ж я раджу вам відпочити, — сказав після довгої паузи підполковник. — Не думайте більше про це. Ви зробили все, що могли…
— Повірте, я зовсім здоровий…
Ще через тиждень Черненко одержав документи про демобілізацію. А потім… Потім було багато різного. Університет. Біологічний факультет. Він остаточно вирішив присвятити себе
Проте ніколи і нікому не розповідав він більше про свою океанську одіссею — не хотів бачити ні насмішкуватих, ні співчутливих поглядів.
— Ти мене чуєш, Сергію? — Данилевський дивився в обличчя Черненка.
— Так, так, — труснув головою Черненко.
— Бачив я тут фокуси з м’ячиками. Хлопчина такий рудуватий…
— Поліщук, — підказав Черненко.
— Так ось я й кажу, — вів далі Данилевський, — цікаве явище. Людина ніби ставить дельфінові завдання на кмітливість, командує ним…
— Були в нас такі досліди. Вважай, що ми довели здатність дельфіна абстрагуватися.
— Я вбачаю в цьому чудові перспективи. Навчитися керувати дельфінами — то велика справа! Ось куди б тобі й спрямувати зусилля. А ми з свого боку підтримаємо.
— Ні, — заперечив Черненко. — Я не рабовласник, не плантатор і переконаний, що жодна розумна істота, хай навіть з наймогутнішим інтелектом, не має права розпоряджатися життям і долею іншої. Контакт з дельфінами можливий на основі повної рівності.
Данилевський різко поставив чашечку на стіл.
— Нісенітниця все це! Пробач мені, не знайду іншого слова!
— І не шукай, не треба, — мовив Черненко. — Не турбуй себе марно.
— Ну, знаєш!.. — Данилевський був схожий зараз на півня. — Врешті-решт мені найпростіше скласти звіт, а там нехай вирішують.
— Чудово. Так і зроби.
В двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув Черненко.
На порозі з’явилася Рогова.
— Доведеться сваритися з вами, Сергію Терентійовичу, — почала вона з ходу, намагаючись бути якомога серйознішою, хоча веселі іскорки в очах не дуже пов’язувалися з отим наміром.
— Познайомтеся, Ніно, це професор Данилевський.
Данилевський з несподіваною для його повної фігури легкістю підвівся, і вони привіталися.
— Ви привезли “свіжих” дельфінів, — знову звернулася до Черненка Рогова, — але забули, здається, що новачки мають пройти медичний огляд.
— Не гнівайтесь. Так треба, — примирливо сказав Черненко.
— Знову це ваше “треба”…
— Не сперечайтеся з ним, благаю вас, — втрутився Данилевський. — Повірте мені, це заняття зовсім марне. Давайте краще щось організуємо… Кажуть, у вас тут якийсь незвичайний ресторанчик, нібито в печері?
— Є, — усміхнулася Рогова. — Правда, не так вже й близько, і вільних місць там, як правило, не більше, ніж у рятувальній шлюпці під час корабельної катастрофи.
— Шкода, — розчарувався Данилевський. — А я думав…
— Все
— А що в нас завтра? П’ятниця? Чудово! Значить, завтра, всією компанією.
— Але Сергій Терентійович мовчить, — зауважила Рогова.
Черненко подумав, що незручно відмовлятись. Данилевський все не таки гість.
— Я — як і всі, — погодився.
— Унікальний випадок, — прокоментував Данилевський. — Сергій погоджується з усіма… А ти, здається, щось надумав, — додав він, коли Рогова вийшла. — Оці “свіжі” дельфіни, мабуть, не просто так, ой, не просто… Потайний ти, Сергію. Зрозумій, питання стоїть гостро: бути чи не бути лабораторії! Я ж допомогти тобі хочу. А ти…
Черненко голився перед дзеркалом. На ньому були темні, старанно випрасувані брюки, білосніжна сорочка. Збираючись на вилазку, що її вигадав Данилевський, він спочатку дорікав собі за згоду, бо не полюбляв отих гамірливих ресторанів з їхніми несамовитими оркестрами, немовби розрахованими на приглухуватих людей. Але потім подумав: може, це на краще. Принаймні вдасться розвіятися бодай на один вечір, викинути з голови усі турботи, не краятися думкою про завтрашній експеримент.
Він відкрив шафу й вибрав на вечір краватку. Та ось пролунав телефонний дзвоник.
“Мабуть, Данилевський, нагадує про зустріч”, — подумав, беручи трубку.
— Сергію Терентійовичу?
Він не відразу пізнав вкрай схвильований голос Олега.
— Так.
— Дельфіниха захворіла.
— Яка? — не зрозумів Черненко.
— Нінарія… Я їду за Роговою. Підскочити до вас?
— Не треба. Доберуся пішки, — і повільно, ніби враз задерев’янілою рукою опустив трубку на важіль.
Над басейном чулось різке, пронизливе свистіння. Так, заклавши в рота пальці, свистять сільські хлопчаки.
Черненко стояв біля води. Обличчя його було блідим, змарнілим; він якось відразу постарів. Свистіння повторилося, тепер уже як короткі тривожні заклики. Дельфіниха наче збожеволіла. Її рухи були стрімкі, удари хвоста здіймали цілі каскади бризок. Час від часу вона скрипіла, стогнала, іноді, як дитя, схлипувала. Потім почала якось дивно завалюватись на бік.
Ось вона ще раз різко свиснула, кілька разів ударила хвостом по воді і її темне тіло стало поволі опускатися на дно. Дрібними срібними кульками виривалось назовні повітря.
Заскрипіли гальма, й біля басейну зупинилась машина з Семеном, Роговою, Олегом. Семен, як був у джинсах і тенісці, так і пірнув у воду. За якусь мить, з аптечкою в одній руці, за ним кинулась і Рогова. Олег підійшов до Черненка, став поряд. Мовчали.
Тим часом Семен уже тримав хвору тварину за голову.
— Потерпи, потерпи трохи, люба моя, — повторював він ласкаво. — Ти ж розумненька. Зараз Ніна Іванівна що-небудь зробить, і тобі стане легше.
Нінарія, важко дихаючи, дивилась на Семена розумними очима. В них була смертельна туга і надія, надія на допомогу людини.