Гіркий дим. Міст
Шрифт:
І ще Рутковський подумав, що не тільки на обличчі Воронова додалося зморщок, певно, він сам якось душевно зморщився і всох.
Воронов підсів до Максима. Після віскі очі у нього заблищали й сам він підбадьорився. Запитав, дивлячись із приязню, як на близьку й приємну людину:
— Чув я про ваш крок, Максиме, в Парижі чув, от і вирішив при нагоді побачитись…
Воронов явно чогось не договорював чи соромився запитати, Максим інтуїтивно догадувався, чого саме хоче він від нього, та не міг грати у піддавки, чекав,
— А ви, кажуть, працюєте в журналі? — Максим підсунувся до Воронова. — Цікаво?
Воронов якось дивно пересмикнув плечима. Видно, згадка про журнал і його роботу в ньому була не дуже приємною, Максим знав, що Воронову доводиться робити багато чорнової роботи, це принижувало його гідність, але найголовніше полягало в тому, що мало не одразу він почав конфліктувати з видавцями — мав усталені літературні смаки, з якими вони не хотіли рахуватися.
— Журнальна робота завжди важка, — поскаржився Воронов, — та що поробиш: треба заробляти на хліб насущний.
— До речі, щодо хліба насущного… — Рутковський вирішив, не відкладаючи, виконати замовлення Кочмара. — Мій шеф просив вас виступити по радіо.
— Так, так… — Воронов постукав уже зовсім старечими, з висохлою шкірою пальцями по бильцю крісла. — Мабуть, доведеться погодитися, бо на журнальні заробітки не порозкошуєш.
— Здається, ви знайомі з паном Кочмарем?
Рутковський побачив, як Воронова пересмикнуло. Але він одразу взяв себе в руки й відповів спокійно:
— Знайомий, і передайте, що радий буду побачитися.
— Пишете щось ново? — поцікавився Мартинець. Він поставив запитання просто в лоб, мабуть, цього не слід було робити, Рутковський відчував це, бо, зрештою, за цим стояло все й цим визначалося все: смисл позиції Воронова — адже в перших інтерв’ю після виїзду за кордон він мотивував свій вчинок браком там, у Радянському Союзі, сприятливих умов для творчості.
— У моєму віці працюється вже не так… — ухилився від прямої відповіді Воронов.
— А я читав у… — Мартинець назвав паризький журнал, — що у вашому романі досліджується філософія зрадництва. Це повий твір чи чергова редакція старого?
І знову Мартинець влучив у болюче місце. Воронов, не відповідаючи, налив собі віскі, випив одним ковтком, трохи посидів, схиливши голову, і відповів дещо не до ладу:
— Я не збирався спеціально аналізувати філософію зради, хоча на деяких аспектах цього питання робиться акцент. — Видно, він збагнув, що відповідь прозвучала як банальний вислів не менш банального рецензента, бо посміхнувся гірко й додав зовсім іншим тоном: — Людина в літературі потребує всебічного дослідження… Краще розкажіть про себе, Максиме, — раптом попросив. — Я вже старий, і мені не пишеться, а вам?
Рутковський уважно подивився на Воронова. Не може він не знати, як і що мусить відповісти на це запитання письменник, який хоч трохи поважає себе.
— Я працюю на радіо, — відповів ухильно, — й воно забирає надто багато часу та енергії.
— Новий ритм життя, — пробуркотів ніби про себе Воронов, — нові враження… А писати можна, коли нема іншого виходу, коли ці враження заполонили тебе й вихлюпуються образами.
— Чому ж? — заперечив Мартинець не без єхидства. — Можна ще писати, коли платять пристойні гонорари. На задані теми. Спробуйте видати тут позитивний роман про радянську дійсність! А дзуськи… Критикуйте скільки хочете, а навпаки — ніколи.
— Маєш рацію, — підтримав Рутковський.
— А скільки радянських письменників понаписували позитивного про Захід! — торжествував Мартинець.
— Мабуть, частка істини у ваших словах є, — не дуже охоче погодився Воронов.
— Так, є! — не без апломбу заявив Мартинець. — І, якщо бути відвертими, чого ми втекли сюди? По гонорари! Кожен не міг не знати, скільки приблизно й за що тут платять.
Воронов скривився.
— У вас усе навиворіт, — роздратовано кинув він.
— І кожен одержує в міру своєї зрадливості. — Мартинця вже ніхто не міг зупинити. — Від Солженіцина, який нагріб біс його зна скільки грошей, до…
— Воронова, так ви хотіли сказати?
— Не заперечую.
— Але ж я тут нічого не заробив.
— По Савці й свитка…
Воронов спалахнув:
— Я не дозволю!..
— Але ж тут свобода слова, — єхидно заперечив Мартинець, — і ви приїхали саме заради неї.
— Дехто ототожнює свободу слова із свободою образи, — скривив губи Воронов.
— А я вважав вас, Олександре Миколайовичу, терпимішим. І, якщо відверто, духовно вищим.
— Шкода, що помилилися.
— Так, шкода, — зовсім серйозно ствердив Мартинець.
Рутковський вирішив, що настав час втрутитись і йому.
— То як буде з нашою передачею? — запитав. — Може, у вас є нове оповідання чи уривок з роману?
Воронов усміхнувся сумно.
— Я вже казав: не пишеться…
— І я собі не уявляю, як можна братися за перо, — погодився Максим. — Чесно кажучи, пробував, і щось навіть написав. Почитав і відклав: не подобається.
— Але ж ви молодий і маєте думати про майбутнє. Це в мене все в минулому й важко увійти в новий ритм. А вам потрібно, не вікувати ж на радіо.
— Так, звичайно, але письменник, мабуть, повинен мати не тільки письмовий стіл. Навіть найбільший в світі, — посміхнувся Максим, згадавши свою мрію. — Примушувати себе?
— Ну, кожна робота, хочете цього ви чи ні, завжди якийсь примус.
— Звичайно, і все ж, коли порожньо на серці…
— Любий мій, — присунувся разом із стільцем до Максима Воронов, — дивіться на мене й вчіться — я старий шкарбан і дурень, трохи випив і тому відверто кажу вам це, — так от, я дурень, а чого приїхали сюди ви?