Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Це той, що у тракторній?
— Еге ж. У школі вчився важко, ледве витягнув десять класів, батько його хотів, аби Петрусь став, як і він, фельдшером, лаявся, що син не встигає, і вчив його за вашим, так би мовити, «прогресивним» методом. Я з ним уже так і так, сварився навіть, поки не переконав, щоб не збивав хлопця з пантелику. І бачите: зараз Петрусь на всю область гримить, орденом Леніна нагороджений, член обкому комсомолу.
Шадура поважно кивнув, так, наче схвалював діяльність директора, наче й сам хоч трохи, та був причетний до неї. А Котлубай вів далі:
— Ось ми й хочемо, щоб для юнаків та дівчат звичайна праця на полі чи фермі давала насолоду. Можете не вірити мені, та я більше впевнений у дитині, хай і невеличких здібностей, але закоханій у якесь діло, ніж у круглому відмінникові, котрому байдуже, з якої дисципліни він дістає чергову п’ятірку. Бо ці п’ятірки стали для нього самоціллю…
Голова, забувши про раків, з цікавістю слухав Котлубая. Видно, щось хотів запитати чи вставити, Володимир Степанович помітив це, обірвав свій монолог.
— Ти хотів щось сказати, Даниле Семеновичу?
— Ось ти весь час — праця й праця… Мабуть, я більше за тебе зацікавлений у цій праці, однак, якщо вчителі тільки про неї торочитимуть, що ж вийде? Людина добре працюватиме, коли труд у неї усвідомлений, а саме слово «усвідомлення» криє в собі таке, що не може обмежуватися тільки колгоспною сферою. Ти розумієш мене?
— Хочеш сказати, що ми повинні насамперед виховувати громадянина?
— Авжеж…
— А ти знаєш, — Котлубай присунувся до столу й заговорив захоплено, швидко: — Ти знаєш, коли я дивлюсь на клас перед собою, на отих кирпатих і веснянкуватих, думаю: оце майбутнє нашої країни, й від мене, розумієш, саме від мене залежить, яким буде це майбутнє. Чи стануть вони творцями нового, чи продовжуватимуть нашу з вами й наших батьків справу? Чи не так, Даниле Семеновичу, й ти не це хотів почути від мене?
Голова схвально кивнув і підсунув Котлубаєві великого рака.
— За розмовами зовсім про раків забули… — сказав він.
Левко відкоркував пляшку пива, перевернув її над склянками, аби пінилося. Голова ковтнув і додав:
— Доїдайте, бо жінка там іще зготувала — пообідаємо трохи…
Котлубай засміявся.
— Знаємо ваше «трохи пообідаємо»… Але мені не випадає… Завтра їду й маю ще складатися.
— Куди ж ти перед іспитами? І хто це тебе відпустив?
— Та довелося з завідувачем райвно баталію витримати.
Голова хотів розпитати, яка нагальна потреба примушує Котлубая кидати школу такої гарячої пори, але зарипіла хвіртка, і з-за кущів бузку визирнула дівчина-листоноша. Побачивши таке поважне товариство, засоромилась.
— Вам, Даниле Семеновичу, рекомендований лист, треба розписатися… — мовила ніяково.
— Сідай, Полю, — присунув їй стільця голова. — Може, пивка з нами?
— Скажете таке… — зовсім зашарілась дівчина, зиркнувши на Котлубая. — А вам, Володимире Степановичу, як звичайно…
— Давай сюди, — усміхнувся Котлубай. — Сумка хоч трохи полегшає…
Дівчина витягла журнал, кілька газет і перев’язану ниткою паку листів.
— Отут розпишіться, — показала пальцем у реєстраційній книзі. Спритно закинула сумку на плече й зникла непомітно, як і з’явилася.
За столом запала тиша.
Голова й Котлубай перебирали листи, Шадура попивав пиво. Володимир Степанович розірвав конверт, дістав листа й перебіг його очима.
— Ну, молодець! — радісно вигукнув він. — Не забув…
Голова глянув запитливо, й Володимир Степанович пояснив:
— Отут про мою поїздку і йдеться. Зустріч фронтових побратимів через тридцять років. Умовились колись…
— Це справді подія! — У голови заблищали очі.
Котлубай підвівся, потиснув руки голові й Шадурі, хотів щось сказати, нерішуче зупинився, але, повагавшись, рушив до хвіртки. Голова наздогнав його вже на вулиці, запитав:
— Ти щось хотів, Володимире Степановичу?
Котлубай махнув рукою, та голова притримав його. І тоді Володимир Степанович зважився:
— Не люблю я цього… — мовив нерішуче. — Та нехай уже… Не зміг би ти позичити мені карбованців тридцять? Там з хлопцями, може, доведеться посидіти… Щоб незручно не було… А в жінки не випросиш, вона й дала б, та ротів п’ятеро…
— Дивна ти людина, Володимире Степановичу! — насварився пальцем голова. — Про що може бути мова… Зачекай хвильку.
Він підтюпцем побіг до будинку, виніс гроші, сунув, до Котлубаєвої кишені й зашепотів на вухо:
— Я тобі сотню виніс… І не сперечайся, гроші запас люблять. Коли будуть, тоді й віддаси, не суши собі голови…
— Спасибі, друже, — відповів Котлубай коротко й навіть сухо, наче боявся розчулитися.
Голова ще постояв трохи, дивлячись директорові вслід, і пішов доїдати раків.
Дорош сидів на лавці біля обгородженої й доглянутої могили. Хтось часто приходив сюди й поливав квіти, вони розрослися й цвіли — різноколірні братки, а над ними бриніли бджоли.
Котлубай стояв поруч, поклавши руку на плече Дорошеві. Вони мовчали. Вже встигли наговоритися — Котлубай приїхав звечора, вони ночували в одній хаті, сиділи допізна, згадували пережите.
А зараз мовчали. Нічого не казали один одному, заглиблені в спогади.
І кожен думав: чи приїдуть?
Дубинський аж на Камчатці, йому долати півпланети, йому можна й вибачити… А Волков?
Дорош з Котлубаєм прийшли на могилу вранці, а зараз уже сонце високо піднялось над обрієм…
Дорош зітхнув і скоса подивився на Котлубая.
Ось над ким не владні роки: стоїть прямо, голова високо піднята, майже нема зморщок, очі світяться зовсім молодечо — мудрі, всерозуміючі очі людини, яка чимало бачила в цьому житті.