Гіркий дим. Міст
Шрифт:
А сам він у двадцять три?
Коли йому минуло двадцять три, він уже захистив свою кандидатську дисертацію, зразу за нею — докторську, потім усякі звання почали сипатись на нього, і його дивує тепер, що син, маючи вже готову кандидатську, вирішив кинути інститут і податися світ за очі на якийсь завод…
Але чи треба дивуватися з цього?
Волков потер підборіддя: хай так і буде. Ігор — розумаха, і йому видніше. Зрештою, якщо він захоче повернутись, в інститут його завжди візьмуть.
Це міркування трохи заспокоїло Вячеслава Георгійовича, хоча він ошукував сам себе — не могло заспокоїти, бо думка про Ігоря неодмінно
Він весь час у роботі, а їй було потрібне інше життя, більш святкове й сповнене розваг. Волков так і не одружився вдруге, й дивно, його мозок, звільнений від багатьох емоцій, працював значно продуктивніше. Це радувало, та все ж у хвилини відвертості з самим собою, коли нічого не приховуєш і спливає в пам’яті навіть те, що хотів би навіки забути, він уявляв своє життя довгим, вузьким коридором, який у перспективі, наперекір усім законам, не зменшувався, а розширювався й світлішав: там, у кінці коридора, стояла вона — неймовірно зваблива, усміхнена, бажана…
Після таких видінь Вячеславові Георгійовичу завжди ставало сумно, він шукав забуття в роботі, бо не знав інших ліків, та, певно, їх і не винайде людство… Спогади розтривожили його і зараз, він викликав машину й поїхав до інституту.
Як правило, день Волкова в інституті починався ознайомленням з кореспонденцією. Сьогодні не було підстав відміняти цей ритуал, і секретар подав папку з листами, які вважав за потрібне показати академікові. Бо всі адресовані йому листи Вячеслав Георгійович не мав змоги навіть побіжно переглянути це забрало б не менше половини робочого часу.
Секретар швидко й уміло перебирав папери. Вячеслав Георгійович з-під опущених він дивився, як спритно бігають його пальці.
— Оце, — секретар відклав кілька густо списаних сторінок, — циркуляри Президії Академії. З вашого дозволу, я передам їх заступникам…
Волков кивнув.
— Сьогодні надійшло вісімнадцять листів з-за кордону, — провадив далі секретар. — Вас запрошують на симпозіум до Лондона. Далі, в зв’язку з обранням вас почесним доктором, — він назвав всесвітньовідомий університет, — нас просять прибути на торжество.
Волков заплющив очі: доведеться їхати, бо можуть образитись…
— Є кілька приватних листів… — наче здалеку долинув голос секретаря. — Один, мабуть, помилково потрапив до нас… — Секретар витяг із купи паперів («І як він отак одразу знаходить потрібне?» — подумав Волков) клаптик — на ньому лише кілька рядків, написаних дрібним почерком. — Ось, можете помилуватися, на конверті все правильно, мабуть, переплутали листи й поклали не в той конверт: звертаються до якогось Сугубчика…
Слово вдарило Вячеслава Георгійовича, — буває ж таке: слова б’ють, як боксери важкої ваги. Він мимовільно відхилився, та одразу опанував себе й потягнувся по лист, якого секретар уже встиг засунути назад до папки.
— Дайте сюди.
Секретар швидко знайшов лист. Так і є, підпис лейтенанта Миколи Дороша — нагадування про те, що скоро минає тридцять років…
Секретар щось сказав йому, та академік зупинив його жестом,
Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…
Академік погладжував папірець долонею. Вони — четверо живих — стоять над могилою п’ятого…
Боже мій, який молодець Дорош: нагадав!
Тоді, відразу по війні, вони трохи листувались. Волков одержав од лейтенанта чотири чи п’ять звісточок, проте час обірвав їхні зв’язки — Вячеслав мав усе більше турбот і справ, і спомини про ті роки дедалі рідше навідували його…
Лист від Дороша пробудив їх, він неначе знову стояв над могильним горбком, мокрий і втомлений, з автоматом на грудях. Рядовий Сугубчик — це слово зараз милувало його слух: він знав, що ордени й медалі, різні звання, ступені й відзнаки не поставлять його вище від лейтенанта Дороша, мабуть, все вже трохи змістилося, а проте немає нічого вищого за їхнє фронтове братерство.
Легка усмішка торкнулась уст академіка: за ці роки отам, за дверима оцього довгого кабінету, у величезній приймальній, заставленій оббитими шкірою кріслами, він перебачив багатьох високопоставлених військових, генералів і полковників, та найвищим командиром для нього завжди залишався лейтенант Дорош.
Тільки лейтенант Дорош.
Волков заховав лист Дороша до спідньої кишені піджака. Йому захотілося знову стати отим Сугубчиком — наївним і юним… Подумав, що роки все ж замутили його… Він піймав очікувальний погляд секретаря і всміхнувся.
Секретар знав цю усмішку.
— Переглянете службове листування? — запитав так, для годиться, бо встиг вивчити усі звички шефа: коли отак усміхається — геть усіляку бюрократію. Тепер академік зачиниться в кабінеті або піде по інститутських коридорах і лабораторіях, заводячи розмови з різними лаборантами й аспірантами…
Секретар не помилився.
— Перекиньте все це Антону Сергійовичу, — попросив Волков. — І от що… Дізнайтесь, коли післязавтра можна вилетіти до Львова. Я маю там бути в першій половині дня.
Секретар акуратно склав папери до папки, підвівся й нагадав чемно:
— Але ж, Вячеславе Георгійовичу, післязавтра у вас засідання в інституті, крім того, якщо ви приймете запрошення, котре надійшло сьогодні…
— Ніяких інститутів! — обірвав секретаря Волков. — І ніяких запрошень, звідки б вони не були.
Секретар стримав бажання знизати плечима: що ж, на те вони й академіки, щоб мати право на дивацтво.
Павло Олександрович дивився, як завантажують літак якимись ящиками, і слухав трохи неуважно начальника загону. Він був неуважний не тому, що зверхньо ставився до підлеглих чи мав поганий настрій: про все вже було сказано, всі питання розв’язано, просто начальник загону виконував напівслужбову, напівприватну функцію — проводжав свого безпосереднього шефа, який мав через кілька хвилин сісти в літак, піднятися в повітря і взяти курс на Петропавловськ чи, як його офіційно іменують в атласах та довідниках, Петропавловськ-Камчатський.