Гіркий дим. Міст
Шрифт:
А сам він у двадцять три?
Коли йому минуло двадцять три, він уже захистив свою кандидатську дисертацію, зразу за нею — докторську, потім усякі звання почали сипатись на нього, і його дивує тепер, що син, маючи вже готову кандидатську, вирішив кинути інститут і податися світ за очі на якийсь завод…
Але чи треба дивуватися з цього?
Волков потер підборіддя: хай так і буде. Ігор — розумаха, і йому видніше. Зрештою, якщо він захоче повернутись, в інститут його завжди візьмуть.
Це міркування трохи заспокоїло Вячеслава Георгійовича, хоча він ошукував сам себе — не могло заспокоїти, бо думка про Ігоря неодмінно
Він весь час у роботі, а їй було потрібне інше життя, більш святкове й сповнене розваг. Волков так і не одружився вдруге, й дивно, його мозок, звільнений від багатьох емоцій, працював значно продуктивніше. Це радувало, та все ж у хвилини відвертості з самим собою, коли нічого не приховуєш і спливає в пам’яті навіть те, що хотів би навіки забути, він уявляв своє життя довгим, вузьким коридором, який у перспективі, наперекір усім законам, не зменшувався, а розширювався й світлішав: там, у кінці коридора, стояла вона — неймовірно зваблива, усміхнена, бажана…
Після таких видінь Вячеславові Георгійовичу завжди ставало сумно, він шукав забуття в роботі, бо не знав інших ліків, та, певно, їх і не винайде людство… Спогади розтривожили його і зараз, він викликав машину й поїхав до інституту.
Як правило, день Волкова в інституті починався ознайомленням з кореспонденцією. Сьогодні не було підстав відміняти цей ритуал, і секретар подав папку з листами, які вважав за потрібне показати академікові. Бо всі адресовані йому листи Вячеслав Георгійович не мав змоги навіть побіжно переглянути це забрало б не менше половини робочого часу.
Секретар швидко й уміло перебирав папери. Вячеслав Георгійович з-під опущених він дивився, як спритно бігають його пальці.
— Оце, — секретар відклав кілька густо списаних сторінок, — циркуляри Президії Академії. З вашого дозволу, я передам їх заступникам…
Волков кивнув.
— Сьогодні надійшло вісімнадцять листів з-за кордону, — провадив далі секретар. — Вас запрошують на симпозіум до Лондона. Далі, в зв’язку з обранням вас почесним доктором, — він назвав всесвітньовідомий університет, — нас просять прибути на торжество.
Волков заплющив очі: доведеться їхати, бо можуть образитись…
— Є кілька приватних листів… — наче здалеку долинув голос секретаря. — Один, мабуть, помилково потрапив до нас… — Секретар витяг із купи паперів («І як він отак одразу знаходить потрібне?» — подумав Волков) клаптик — на ньому лише кілька рядків, написаних дрібним почерком. — Ось, можете помилуватися, на конверті все правильно, мабуть, переплутали листи й поклали не в той конверт: звертаються до якогось Сугубчика…
Слово вдарило Вячеслава Георгійовича, — буває ж таке: слова б’ють, як боксери важкої ваги. Він мимовільно відхилився, та одразу опанував себе й потягнувся по лист, якого секретар уже встиг засунути назад до папки.
— Дайте сюди.
Секретар швидко знайшов лист. Так і є, підпис лейтенанта Миколи Дороша — нагадування про те, що скоро минає тридцять років…
Секретар щось сказав йому, та академік зупинив його жестом, і секретар замовк. Сидів і чекав, нічим не виказуючи своєї присутності, але готовий зреагувати на будь-який рух. Думав: дивак цей академік. Його запрошує на урочисту церемонію такий університет, лист на папері з золотим тисненням — і ніякої уваги, а тут якась цидулка від руки, до того ж, якщо нічого не переплутано, дурна фамільярність: «Сугубчик»… Та ще й — «дорогий»…
Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…
Академік погладжував папірець долонею. Вони — четверо живих — стоять над могилою п’ятого…
Боже мій, який молодець Дорош: нагадав!
Тоді, відразу по війні, вони трохи листувались. Волков одержав од лейтенанта чотири чи п’ять звісточок, проте час обірвав їхні зв’язки — Вячеслав мав усе більше турбот і справ, і спомини про ті роки дедалі рідше навідували його…
Лист від Дороша пробудив їх, він неначе знову стояв над могильним горбком, мокрий і втомлений, з автоматом на грудях. Рядовий Сугубчик — це слово зараз милувало його слух: він знав, що ордени й медалі, різні звання, ступені й відзнаки не поставлять його вище від лейтенанта Дороша, мабуть, все вже трохи змістилося, а проте немає нічого вищого за їхнє фронтове братерство.
Легка усмішка торкнулась уст академіка: за ці роки отам, за дверима оцього довгого кабінету, у величезній приймальній, заставленій оббитими шкірою кріслами, він перебачив багатьох високопоставлених військових, генералів і полковників, та найвищим командиром для нього завжди залишався лейтенант Дорош.
Тільки лейтенант Дорош.
Волков заховав лист Дороша до спідньої кишені піджака. Йому захотілося знову стати отим Сугубчиком — наївним і юним… Подумав, що роки все ж замутили його… Він піймав очікувальний погляд секретаря і всміхнувся.
Секретар знав цю усмішку.
— Переглянете службове листування? — запитав так, для годиться, бо встиг вивчити усі звички шефа: коли отак усміхається — геть усіляку бюрократію. Тепер академік зачиниться в кабінеті або піде по інститутських коридорах і лабораторіях, заводячи розмови з різними лаборантами й аспірантами…
Секретар не помилився.
— Перекиньте все це Антону Сергійовичу, — попросив Волков. — І от що… Дізнайтесь, коли післязавтра можна вилетіти до Львова. Я маю там бути в першій половині дня.
Секретар акуратно склав папери до папки, підвівся й нагадав чемно:
— Але ж, Вячеславе Георгійовичу, післязавтра у вас засідання в інституті, крім того, якщо ви приймете запрошення, котре надійшло сьогодні…
— Ніяких інститутів! — обірвав секретаря Волков. — І ніяких запрошень, звідки б вони не були.
Секретар стримав бажання знизати плечима: що ж, на те вони й академіки, щоб мати право на дивацтво.
Павло Олександрович дивився, як завантажують літак якимись ящиками, і слухав трохи неуважно начальника загону. Він був неуважний не тому, що зверхньо ставився до підлеглих чи мав поганий настрій: про все вже було сказано, всі питання розв’язано, просто начальник загону виконував напівслужбову, напівприватну функцію — проводжав свого безпосереднього шефа, який мав через кілька хвилин сісти в літак, піднятися в повітря і взяти курс на Петропавловськ чи, як його офіційно іменують в атласах та довідниках, Петропавловськ-Камчатський.