Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…
— Ви гітлерівський солдат і наш ворог! — сердито крикнув Сугубчик. — Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…
Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.
— Ваша правда… — сказав він і важко ступив уперед.
Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.
Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, — отак спокійно вбити беззбройну літню людину.
Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…
Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв — там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти — навпаки…
Він запитав:
— А звідки ви?
Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.
— Навіщо вам?
Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:
— Ідіть!
— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.
— Слухайте, ви! — нараз запально заговорив Сугубчик. — Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.
Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.
— Звичайно, — озвався він, — я даю вам слово честі.
— То йдіть…
Німець переступив з ноги на ногу.
— Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…
У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.
— Спасибі!
Він повернувся й побіг, не чекаючи, поки німець піде.
Солдат щось гукнув йому вслід, але Сугубчик уже не чув — обігнув курінь і зник у кущах.
Розвідники помітили, точніше почули його здалеку: зупинились, очікуючи.
Задихаючись, Сугубчик сказав про щойно почуте від німця.
— Ти відпустив його!.. — раптом вигукнув Дубинський. — Ви тільки гляньте, цей паршивий фріц набрехав йому казна-що, а він вуха розвісив і відпустив його! Ти не виконав наказ і підеш під трибунал, Сугубчик!
Усі мовчали. Сугубчик стояв, опустивши голову.
— Чого ж ви мовчите? — крикнув Дубинський. — Він, — тицьнув пальцем мало не в обличчя Сугубчикові, — він відпустив ворога й не виконав наказу!
Дорош повернувся до Пашки.
— А хто тобі сказав, що Волков не виконав наказу?
— Але ж він не заперечує!..
— Я не наказував убивати солдата! — сказав Дорош твердо. Він пильно глянув у вічі Сугубчикові. — Я наказав відвести того обозника за кущі, щоб він не побачив, куди ми пішли.
— Ти?.. Ти наказав таке?.. — не повірив Пашка.
— Єфрейторе Дубинський! — суворо обірвав лейтенант. — Ви багато собі дозволяєте!
Пашка опустив голову, пробуркотів щось, але Дорош уже не слухав його.
Втрутився Цимбалюк:
— Не збрехав… Звідки йому знати про поліцая? Гарний, виявляється, фріц, а ти б його, — штовхнув ліктем Дубинського в бік, — обов’язково кокнув.
— Отже, так… — сказав Дорош. — Будемо обходити всі населені пункти… І уникати безпосередніх контактів з німцями.
— От гад! — вирвалося в Дубинського.
— Ти про кого? — здивовано глянув на нього Котлубай.
— Поліцайська морда… Я б його зараз! — Дубинський поправив на грудях автомат.
Вигук Дубинського якось згладив неприємне враження від його агресивності. Цимбалюк усміхнувся й мовив розважливо:
— А ти думав, що поліцай цілуватиметься з тобою? Ми пішли, а він доповів куди треба: зупинялися п’ятеро, на двох сухої нитки не знайдеш… І це через кілька годин після вибуху на переправі… Тепер жандарми й есесівці знають навіть наші прикмети…
— Годі! — Дорош переклав парабелум у зовнішню кишеню плаща. — Вперед, хлопці, і не ловити гав!
Коли вони рушили, Котлубай наздогнав лейтенанта, прошепотів схвально:
— Молодець, Миколо! Правильно вирішив.
Дорош скосив на нього хитрі очі. Удав, ніби не зрозумів.
— Ти про що?
— Облиш, Колю… Про Сугубчика.
— А що мені залишалось? До того ж, бачиш, той обозник виявився порядним.
І знову Цимбалюк вів групу, що розтяглася ланцюжком. Ліс почав рідшати, попереду блиснуло озеро. За ним лежав путівець — той самий, який пройшли танки фон Зальца і який міг би вивести їх до Трубничів. Найкоротший шлях, але для розвідників тепер він був заказаний.
Дорош зупинив групу. Лейтенант вирішив обійти озеро з півночі по дрібноліссю, але перед цим трохи перепочити й поснідати. Спустилися в неглибокий байрак і ледь не наскочили на есесівську засідку. Слава богу, Цимбалюк перший помітив солдатів. Він упав за кущ, махнувши товаришам, і обережно відповз назад. Почали радитись.
Есесівці зайняли гарну позицію — на крутих схилах байраку. Якби сержант вчасно не помітив їх, розвідники попали б під перехресний вогонь, і навряд чи хтось залишився б живий. Але іншої дороги не було. Праворуч — болото, ліворуч — мочарі з рідкими кущами: туди тільки сунься — перестріляють, мов куріпок.