Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Голодний, як чорт! — гукнув ще здалеку. — Давай, Юрку, велику миску…
Він підійшов до вогнища, з цікавістю зиркнув на Дороша, подав йому руку й назвався:
— Микола.
— Затуливітер, — уточнив Андрій Сергійович, — наш шофер і передовик. Вони разом з Юрком в армії служили, торік демобілізувалися і, ось бачите, досі не розлучаються.
— Скоро розлучимось, — заперечив Юрко.
— Це чому ж? — щиро здивувався виконроб.
— Закінчимо міст, і я на Атомоград. А в Миколи інші плани.
— А я думав,
— Е-е… — махнув рукою Микола, — мені й тут добре.
— Казав, що в інститут вступатимеш…
— Роздумав.
— Чого?
— Не всім же бути розумними.
— Це він у мій город, — посміхнувся, аніскілечки не образившись, Юрко. — Різні в нас зараз виходять лінії.
Микола відірвався від миски.
— Ти на мою лінію не кивай, — сказав він твердо. — Ще невідомо, в кого краща. Ну гаразд, вступив ти в інститут… Вечорами все книжки й книжки, голова од них пухне. А я за цей час фундамент під будинок вивів. Поки ти інститут закінчиш, у мене знаєш який дім буде? Два поверхи, ясно?
— Ну й що?
— А те, що за ці роки я свою жизнь влаштую.
— Жінку в хаті посадиш?
— Посаджу. За мене будь-яка піде.
— Не бреши, — вставила Наталя. — Не будь-яка.
— Я ще подумаю, яку взяти. У мене вдома все буде.
— Буде, — погодився Юрко, — працювати ти вмієш.
— Отож, — зрадів Микола, — я — робітник, і руки в мене до роботи сверблять. Ось ти інститут закінчиш, скільки одержуватимеш? Та я вдвічі більше за тебе виб’ю!
— Вигідні рейси ти любиш, — зауважила Наталя.
— Ну й вози собі… — засміявся Юрко. — Тобі цікаво — вози. Я що, заперечую? Шофери скрізь потрібні, й бути тобі передовиком отут вічно. А ми з Наталею Атомоград будуватимемо. Краще б з нами поїхав.
— На голе місце?
— Звичайно, тут у тебе вже фундамент, а там — барак… Трохи поживемо в бараках, а збудуємо чотирнадцятиповерхові!
— Дай ще юшки, — простягнув миску Микола. — Я тебе знаю. Ти на своєму чотирнадцятому не житимеш. Знов кудись завієшся.
— Цікаво! — ствердив Юрко. — Цікаво всюди побувати.
— А я сад біля хати посаджу. Знаєш, який сад у мене буде!
— Яблуками пригостиш?
— І грушами, й вишнями, — цілком серйозно відповів Микола, але не витримав і зареготав: — Ти ще до мене приїдеш.
— Звичайно, приїду, — погодився Юрко. — А поки що махну в Атомоград. Андрія Сергійовича туди переводять… Візьмете з собою?
— Я тебе, Юрку, всюди візьму.
— А мене? — запитала Наталя.
— Закінчиш інститут, приїдеш до мене начальником.
— Куди мені, — повела плечима дівчина, — ви так багато знаєте!
— Ти знатимеш більше, — зітхнув виконроб. — Ми, коли вчилися, про кібернетику й лічильні машини навіть не мріяли…
— Не прибіднюйтесь. А хто вчора бандероль одержав? Технічні новинки?
— Мушу… Не відставати ж від вас!
— От бачите, — усміхнулася дівчина. Вона лягла на брезенті горілиць, підклавши під голову руки, стежила за світлою цяточкою, що рухалася далеко в небі, й усі також мимовільно перевели погляди туди, де виблискував на сонці реактивний літак. На землі вже сутеніло, і язики полум’я ставали все яскравіші.
— Юшка охолоне, — нагадав Юрко, але Наталя не почула його.
— За годину буде в Москві… — провела вона цяточку очима. — Недавно бачила в кіно дороги Лос-Анджелеса. Згори — мов переплутаний клубок. Спотворена земля, по якій мчать автомобілі. Суцільні потоки автомашин… Випереджають одна одну, чадять бензином — розступіться, людство поспішає!..
— А ти б хотіла на волах?
— Чому б і ні? Лежиш на мішках із зерном, сонце припікає, пахне хлібом, а під тобою риплять колеса… Гарно…
— Мабуть, на всій Україні не знайдеш зараз пару волів, — посміхнувся Андрій Сергійович. — І коней скоро не побачимо.
— Але ж ніхто не знає: може, надзвукові темпи взагалі ненормальні для людини. — Наталя сіла, обнявши руками ноги і спершись підборіддям на коліна. — А якщо навіть люди й адаптуються, то, я впевнена, вони все одно тужитимуть за колишнім спокоєм і мріятимуть відпочити від шалених швидкостей. Вже тепер за годину можна подолати тисячу кілометрів. Але ж цю годину можна й пролежати, дивлячись на хмари, і не шкодувати за марно витраченим часом. — І запитала раптом Андрія Сергійовича: — А ви часто згадуєте про війну?
Виконроб не замислився ні на мить.
— Так, — відповів він твердо. — Друзів згадую! — Помовчав з хвилину й вів далі вже не так упевнено: — Іноді тільки шкодую, що не можемо зібратися… А які хлопці були!
У Дороша перед очима постали всі четверо — від Котлубая до Сугубчика, він бачив кожного, як самого себе. Дорош підвівся.
— Куди ж ви? — затримав його виконроб.
— Їхати треба, — розвів руками Дорош. — Он хлопці вже ставлять трубу.
— Поспішаєте?
— Та ні, але ж треба десь переночувати.
— Переспите в мене у вагончику. Є вільне ліжко.
— З радістю, — одразу погодився Дорош. Йому не хотілося розлучатися з такими милими й щирими людьми.
…Андрій Сергійович розбудив Дороша, коли сонце вже стояло над обрієм. Пішли купатися: вода парувала, і посеред річки скидалася велика риба.
Андрій Сергійович роздягнувся і пірнув у холодну воду. Дорош сидів на березі й думав про написане, про Юрка й Наталю, а перед очима стояв Котлубай, що вистукував ключем, а коли Дорош бачив Котлубая чи когось іншого з їхньої групи ось таким, живим, написане видавалося ще недосконалим, бо, мабуть, усе, викладене на папері, меркне в порівнянні зі справжнім життям. І як би гарно не змалював він оцю рожеву квіточку, що росла в траві на березі, краще все-таки почути її аромат, доторкнутися до її стеблини…