Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Андрій Сергійович покликав його з середини річки, і Дорош почав роздягатися. Слід було поспішати — адже попереду ще далека дорога…
Дорош залишив членів групи перед старовинним будинком з колонами, де розташувався пересувний госпіталь. Під деревами стояли похідні кухні; тут, у солдатському юрмовиську, можна було почуватися безпечно, ніхто ні на кого не звертав уваги, кожен був зайнятий своїм, ділом. Взявши з собою тільки Цимбалюка, лейтенант пройшовся центральною вулицею міста.
Вже сутеніло, комендантська година ще не настала, та на вулицях вони не помітили місцевих жителів, отже, гітлерівці виселили їх із містечка. Це ще раз підтверджувало висновок лейтенанта про те, що висоти під Ралеховом перетворені на лінії нової німецької оборони.
Дорош і Цимбалюк ішли повільно, прислухаючись до розмов солдатів і офіцерів. Коли вже проминули штаб (перед цим про всяк випадок перейшли на другий бік вулиці, далі від патруля), Цимбалюк непомітно підштовхнув Дороша. Той озирнувся й побачив: у «опель-адмірал» сідав генерал. Машина рвонула з місця і, набравши швидкість, зникла в бічній вулиці.
Дорош кивнув Цимбалюкові, й вони рушили слідом за «опель-адміралом».
Розвідники проминули мало не всю вулицю, але генеральської машини не побачили. Ось уже й крайні будинки, за ними городи і сади — околиця містечка.
І знову Цимбалюк перший побачив «опель-адмірал»: машина стояла на асфальтованій доріжці біля гарного двоповерхового особняка, і шофер мив її із шланга. Біля дверей стовбичив солдат з автоматом, а вздовж чавунної огорожі походжав есесівець у довгому плащі.
Розвідники проминули ще один — крайній — особняк і зупинились.
— Що ж, задовольнили свою цікавість… — Дорош легенько штовхнув ліктем Цимбалюка, — Гайда назад?
— Шкода генерала випускати з рук, — блиснув очима сержант. — З усього видко, висока птиця! Може, спробуємо пробратись?
— Ти що, з глузду з’їхав? Бачиш, яка охорона! Та й завдання у нас інше.
— Знаю, що інше. А все одно шкода. — Стривай… — Цимбалюк не зовсім ввічливо відсторонив лейтенанта. — А куди веде ця стежка?
— Чи не все одно?
Та сержант уже подався в темряву. Знизавши плечима, Дорош рушив за ним.
Стежка під високим дощаним парканом привела їх до старого саду з крислатими яблунями і густими кущами смородини й малини попід ними. Оддалік, біля вулиці, темнів одноповерховий будинок, від нього долинали чиїсь голоси. Розвідники пірнули в смородинові хащі і, пригинаючись, пролізли до паркана, що відокремлював сад від генеральської резиденції.
— Підсади, — попросив Цимбалюк.
Лейтенант слухняно підставив плечі, сержант скочив на них і зазирнув за паркан. Роздивлявся довго, в лейтенанта вже затерпли плечі, і він смикнув Цимбалюка за ногу, нагадуючи, що пора злазити, але той стояв ще з півхвилини й лише по тому легко зіскочив на землю. Діловито доповів:
— На другому поверсі скляні двері виходять на балкон. Двері розчинені, і в кімнаті світиться. Генерал стояв на балконі. Повернувся до кімнати, а штору забув опустити. Його й зараз видно, сидить за столом. Під будинком ходить охоронець. Його можна прибрати й тоді…
— Може, вони спеціально для нас і драбину приготували? — ущипливо перебив його Дорош.
— Я ж не доказав… Біля будинку дерево росте. Велике, гілля нависає над балконом.
Тепер зацікавився Дорош.
— Ану, дай і я гляну…
Роздивившись, потягнув Цимбалюка в кущі. Сержант мовчав, чекаючи, що скаже Дорош. Той мовив роздумливо:
— Що ж, ризикнемо… Але спочатку треба зв’язатися з розвідвідділом і повідомити про оборонні споруди й скупчення військ.
— Авжеж, треба, — ствердив Цимбалюк. — Я початую там, на розі, а ти приведи хлопців.
— Звідки ж передавати? — почухав потилицю лейтенант. — Тут небезпечно.
— Пусте, там далі, в малиннику, й сам чорт нікого не побачить. Повартуємо, а Котлубай тим часом передасть.
Справді, в набитому гітлерівцями Ралехові кращого місця вони б не знайшли.
Через чверть години лейтенант повернувся з розвідниками, і скоро в ефір знову полетіли позивні їхньої групи. Дивлячись, як швидко передає Котлубай текст шифровки, Дорош перебирав у пам’яті всі події дня, йому вірилося й не вірилося, що минуло лише дві доби, як вони вирушили в свій небезпечний рейд; ці дві доби були такі напружені, що видалися тижнем. А тепер, якщо їм пощастить і вони захоплять у генерала важливі папери, можна буде вертатися до своїх.
Котлубай зняв навушники й акуратно запакував рацію. Дорош обняв його за плечі.
— Ти, Володю, залишишся в резерві, — мовив лейтенант тоном, який виключав заперечення. Всі зрозуміли: це наказ, а наказ обговоренню не підлягає. — Ти, Іване, разом зі мною підеш знімати вартового. Потім станеш на посту біля тераси, а я — за ганком. З вілли кожної хвилини може хтось вийти, я вже не кажу про зміну караулу. Стріляти лише в крайньому разі. До генерала полізеш ти, Вячеславе…
— Хто? — не повірив Дубинський. — Сугубчик?
— Так, рядовий Волков, — ствердив Дорош. — А ти в разі чого прикриватимеш наш відступ.
Пашка розчаровано гмикнув. Він був певен, що лейтенант доручить йому захопити важливі документи. Спробував заперечити лейтенантові:
— Але ж Сугубчик не має досвіду!
— Сугубчик легкий, — пояснив свій вибір Дорош. — Найлегший з нас. У нього ваги п’ятдесят кіло, а в тебе вісімдесят з гаком. А гілляки, по яких можна дістатись до балкона, тонкі. Ясно? — І, не чекаючи на відповідь, обернувся до Сугубчика. — Слухай мене уважно, Вячеславе. Генерал сидить спиною до дверей. До нього два-три кроки. Головне — точне розрахувати стрибок і удар у спину. Потім збираєш папери й карти…